Білий попіл
- Автор: Павлюк Ілларіон
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-526-1
- Жанр: Классические детективы
Электронная книга - «Білий попіл». Краткое содержание книги:
— Господи… Боже… — мимоволі бурмочу я. — Звідки він у тебе?!
Але на місці, де щойно сидів Томаш, — нікого.
— Томаше?!
У ресторані його вже немає. Я вибігаю на вулицю, та пізно пекти п’яти. Тримаю хрестик у затиснутій руці, пальці ніжно торкаються емалі…
Реальність досі примарна і нечітка, тож я і не завважив, що вусань із готелю саме розмірено крокував тротуаром, упізнав мене і зупинився з ротом наопашки. Він, звісно, вже був не в спідньому, а в добротному англійському костюмі. Ліве око ледь прозирало з-під грандіозного фіолетового набряку, зате праве аж спалахнуло азартом хорта, який безпомильно внюхав слід зайця.
Притиснувши руку з хрестиком до грудей, я повертаюся до ресторану, щоб заплатити за каву. Дістаю гривеник, кладу його на шинквас, навіть не глянувши на бороданя, — подумки я досі в її обіймах, відчуваю прохолоду її долонь.
— Решти не треба.
— З вас двадцять шість копійок, пане, — ввічливо відповідає господар.
— Якого біса?!
— Будьте ласкаві, сімнадцять за портер і дев’ять…
— От негідник!
Звісно, ці слова стосуються Томаша, який не заплатив за своє пиво, і я спішу заспокоїти бороданя, чиї очі загрозливо вибалушилися на мене:
— Я не про вас… Чорт!
От халепа… І не поясниш, що бачив цього типа втретє за життя й що він мені самому, як колька в боці… Бо ж і пиво йому я начебто сам замовляв. А втім, сотників гаман досі обважнював кишеню мого сюртука… І хоч менш за все на світі мені хочеться торкатися до тих грошей, це єдиний спосіб уникнути передчасної зустрічі з поліціянтами.
— Ось, прошу, — і я кидаю на стільницю золотий червінець.
Бородань прискіпливо оглянув монету і вже взявся відраховувати солідну решту.
— Завжди будемо раді вас бачити, — каже він.
Я згрібаю гроші в кишеню, лишаю йому п’ять копійок і повертаю до виходу. Та одразу ж бачу вусаня — вочевидь, він зайшов одразу за мною й спостерігав, як я розраховувався краденим, на його думку, червінцем.
— Попався, голубчику! — урочисто гаркнув він.
Перш ніж я встиг мовити бодай дві слові, він — без жодної на те потреби — огидно заверещав на все горло:
— Держіть злодія! Злодюгу ловіть! Він украв гаман із червінцями! Поліція! Держи сволоту!
Останні слова він викрикнув уже в прочинені двері, й тієї ж миті підбіг поліціянт. Мій погляд метушливо обнишпорив залу, видивляючись двері на кухню, та бородань своєчасно вийшов з-за шинквасу й загородив мені дорогу.
Приїхали…
Розділ 5
Пристав з кримінальних справ виявився чоловіком метикуватим. Він розміняв шостий десяток, доладна зелена форма з чорним оксамитовим комірцем увиразнювала його поставу та вишкіл.
Уважно вислухавши спочатку мене (я розповів усе, як було, чистісіньку правду), потім — сотника (варто зазначити, брехав він доволі переконливо), пристав наказав посадити нас в окремих кабінетах.
Деякий час я чекав його на самоті. Потім він увійшов і сів за масивний стіл, поклавши перед собою свіжі нотатки.
— Отже… Давайте ще раз… Ви справді той, за кого себе видаєте? Славетний сищик Тарас Білий на прізвисько Білий Циган?..
— Власною персоною, — кивнув я. — Це може засвідчити сам обер-поліцмейстер. Ми бачилися… Кілька разів.
Згадка про очільника київської поліції не справила на пристава жодного враження.
— І ви мешкаєте на вулиці Притисько-Микільській, у четвертому будинку, третій квартирі, — вів далі він.
— Та врешті-решт відправте туди кого-небудь! Я ж вам дав ключ, у секретері — всі документи і…
— Ми вже послали людину, — жестом зупинив мене пристав. — Та якщо все це правда…
— Нащо ви собі голову морочите? Просто дочекайтеся цього свого агента.
Пристав замовк і промовисто поглянув на мене.
— Даруйте, — сказав я. — Що ви там іще хотіли запитати?
— Якщо це все — правда, і ви — той-таки сищик… Нащо вам красти?
— Ні, це вже нестерпно! — я не міг стримати роздратування. — Я ж кажу: ці чортові червінці мені підкинули! Під-ки-ну-ли!
— Це тому ви одразу пішли пропивати їх у найближчу ресторацію? — він поглянув у свої нотатки. — Ресторан «Бристоль»… Господар стверджує, що ви розрахувалися золотим червінцем, — він надав його поліції як доказ…
— Та це маячня! — вигукнув я.
— Ви не розплачувалися червінцем?
— Маячня, що я — злодій! Я зайшов у цей ресторанчик з єдиною метою — щоб мене припадком не впіймали з цими клятими червінцями в кишені!