Білий попіл

Бородань гимикнув, похитав головою, та пива врешті-решт налив. Він поставив кухля на шинквас, навіть не поглянувши на Томаша, натомість люб’язно сказав мені: «Прошу пана», — щоб мій невихований приятель затямив: тільки ввічливе прохання заслуговує на шанобливу відповідь. Я боявся, що Томаш таки щось бовкне, та його, здається, все влаштовувало — він мовчки сьорбав свій портер.

— Отже, ти таки з ним, — озвавсь я. — Із сотником.

— І так, і ні, — відповів він.

— Як так — «і ні»? Ти ж допомагаєш йому?

— Я допомагаю тобі, — знову завів своєї Томаш. — А це може стати в пригоді сотникові.

— Знаєш, ти мені подобаєшся, Томаше Болгар. Сказати — чому? В тебе і досі є передні зуби! — я всміхнувся до нього, наче до старого друзяки. — Та, їйбо-присійбо, якщо не почнеш правдиво відповідати на мої запитання, — скоро будеш шепелявий.

— Добре, — сказав Томаш, опустивши носа в кухоль. — Що ти хочеш знати?

— Ти працюєш на сотника? Так чи ні?

— Ні, — відповів Томаш.

— Значить, ти — людина Лисиці.

Він засміявся, ба навіть зареготав.

— Це Лисиця — твій полигач? — від цього мого припущення на Томаша аж гикавка напала.

— Оце ти сказав! — він плеснув мене по плечу. — Ні, братику. До Лисиці я мав одне дільце — та й по тому. Майже як і ти.

— Гаразд… Ти не з банди Лисиці. І кажеш, що не працюєш на сотника… Хоча й знаєшся з ним. Тоді скажи-но мені: нащо тобі це здалося? Щоб я взявся розслідувати смерть його дочки?

— Не зовсім так, — похитав головою Томаш. — Це не мені треба. Це тобі треба.

— Бачу, не бережеш ти своїх зубів…

Господар поставив переді мною каву. Тимчасом Томаш допив портер, стукнув кухлем об шинквас і сказав:

— Ти не відкараскаєшся!

— Од сотника?

— Ні, — Томаш витягнув щось із кишені. — Від себе.

І поклав ту річ поруч з моєю чашкою кави.

І враз усе довкола зникло, відійшло, стало примарним тлом для маленького блискучого предмета, що лежав на полірованій дубовій стільниці просто перед моїми очима.

Хрестик. Золотий хрестик, вкритий білою емаллю, з тонким золотим силуетом розіп’ятого Христа й згорьованими янголами… Я б упізнав його з тисячі. Зі ста тисяч. Я взяв його і затиснув у жмені. Світ знову поплив перед очима. Лишилося тільки світло. Немислиме ніжне біле світло, — і вона, наче створена з цього світла. Мої руки надівають шкіряну шворку їй на шию, і вона долонею притискає цей хрестик до грудей. І всміхається. Цілую її. Цієї миті — ми найщасливіші люди в світі. Аж раптом життя пригасає в її очах, і світло за її спиною поглинає стіна холодної брудної землі. Вона падає, глухо вдаряється потилицею, бо я вже не тримаю її. Я здивовано розглядаю свої руки в патьоках темної масної крові… І раптом кров змивається з моїх долонь, розпливається… Я тепер чомусь у воді, а кров застить очі багряною пеленою. Тоді я кричу, й вода несе мій голос до поверхні в обрамленні дрібних бульбашок…

Судомно вдихаю на повні груди, наче щойно випірнув з річкового дна. Господи, які ж реальні ці спомини! Хрестик у моїй руці, немає сумнівів, саме той…