Білий попіл

Закинувши ноги в прохід, прослизнув у вертикальну, обшиту металевими листами шахту. Вона була доволі вузька, тож ліктями і розкаряченими коліньми я вперся в гладкі стінки, щоб уповільнити падіння. Та все одно прослизнув доволі швидко. Опинившись внизу, щосили вперся в стінки краями шкіряних підошов, сяк-так пригальмувавши. Врешті-решт м’яко плюхнувся в брудні простирадла.

З верейки виліз незграбно, проте швидко — просто вивалився звідти, трохи забивши плече об кам’яну підлогу. Згори вже долинав скрегіт черевиків — то спускався Котелок. Відштовхнувши верейку вбік, я нишпорив очима довкруг. На стіні, поміж двох великих мидниць, висіла пральна дошка.

Котелок неоковирно зістрибнув на підлогу і, здається, підвернув ногу, бо голосно зойкнув й одразу впав. Я замашно вгатив його пральною дошкою по потилиці. Хоч як це дивно, він іще й спробував підвестися. Довелося зацідити йому вдруге, а потім ще й утретє. Котелок навіть не зомлів — лише кректав і намагався звестись на ноги.

Я кинувся до виходу. Двері підвалу були незамкнені. Вискочив у якийсь чорний хідник. Десь поруч, якщо вірити запахам і звукам, була кухня. Вихід — праворуч, а ліворуч — вікно на вулицю. Я побіг до нього. На щастя, досить було легкого поштовху — й вікно подалось. Вискочивши надвір, опинився у вузькому проїзді між будівлями, що вів із вулиці на подвір’я готелю. Оправивши на собі одяг, я без поспіху, немов на прохідці, вийшов на Фундуклеївську й звернув у протилежний від готелю бік.

Та якби я і далі так неквапно прошкував порожнім тротуаром, хтось неодмінно вибіг би з готелю й помітив мене. Тому, дійшовши до першого-ліпшого ресторанчика, я тим-таки розміреним кроком увійшов досередини.