Ірка Хортиця приймає виклик

— Добре, ходімо далі,— зітхнула відьмочка.

— Усе, — зловтішно повідомив Серьога. Він іще раз повернув, і перед друзями з’явився вже знайомий їм просторий хол, пропускний пункт і завішана колекційною зброєю стіна. — Ми обійшли увесь будинок, більше тут нема, на що дивитися! Ні, ну ще у дворі залишився вольєр із собаками…

Ірка наморщила носика.

— …і котельня, — закінчив Серьога. — Котельню дивитися будете?

— Будемо, мабуть, — невпевнено відповіла Тетянка.

Вона намагалася себе підбадьорити, хоча добре розуміла, що подорож по офісах була зовсім безглуздою справою.

— Почекає твоя котельня! — буркнув Богдан, що з вогником ув очах розглядав зброю на стіні. — Дай хоч хвилинку подивитися! — І він рішуче рушив у бік колекції.

— Агов, пацан, ти куди зібрався? — вискочив зі своєї скляної будки схвильований охоронець.

— Мені генеральний дозволив, — кинув Богдан через плече. — Можете подзвонити, перевірити.

— Ну що за діла! Мальку паршивому дозволив, а мені обіцяв руки повідривати, щойно до чогось торкнуся! — пробелькотів Серьога, заздрісно поглядаючи, як пальці Богдана повільними пестливими рухами торкаються то шабельного клинка, то пажної гарди.

— Ух ти, турецький, із двома клинками! — захоплено вигукнув хлопчисько і, не витримавши, зірвав із кріплень кинджал. З руків'я в різні боки стирчали два вигнутих леза.

— Ану поклади! Він же гострий! Без пальців залишишся! — закричав охоронець. — Це тобі не іграшка, з ним треба вміти поводитись!

— Уміти? — перепитав Богдан, і на його губах з’явилася замріяна посмішка.

Здвоєний кинджал у його пальцях розвернувся й… закрутився так швидко, що його клинки злилися, обернувшись на блискучий смертоносний пропелер. Немовби сам по собі пропелер перелетів із правої руки до лівої, а потім знову до правої. Богдан різко викинув руку вперед, і кинджал застиг, грізно наїжачившись лезами.

Серьога лише здивовано присвиснув. А охоронець уважно глянув на Богдана і, заблокувавши турнікет, теж рушив до стіни.

— А так можеш? — він зірвав зі стіни довгий мисливський ніж, і важкий клинок запурхав у нього в руках, ковзаючи між пальцями, проходячи лезом уздовж зап’ястка й впиваючись у долоню важким руків’ям.

Богдан лише посміхнувся. Його клинок злетів, закрутився й упав прямісінько в підставлену долоню, потім знову перелетів із руки в руку й хвацько закрутився навколо зап’ястка…

— А це бачив? — збуджено спитав охоронець, показуючи на дворучник. — Нове надходження! Уявляєш, шеф десь у Карпатах знайшов, він ледь не в сільському сараї валявся! Такий меч! Мабуть, якомусь польському лицарю належав, як у фільмі про Богдана Хмельницького «Вогнем і мечем»! Там іще такий пан Потбийп’ятко був, то він дворучником три голови одним махом зносив. Цим мечем можна лицаря в повному обладунку від маківки до сідла розвалити!