Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…
- Автор: Яворивский Владимир Александрович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7376-1
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…». Краткое содержание книги:
Так сказав Син мій і Божий.
Завтра більшість українців скажуть тобі в очі: ти будував Україну на піску.
«Любіть ваших ворогів, благословляйте тих, хто проклинає вас, робіть добро тим, хто ненавидить вас, моліться за тих, які кривдять і переслідують вас…»
Ви, українці, любите виконувати лише цю заповідь Мого Сина – лише про любов до ворогів.
«Якщо хто скаже на свого брата: негідник – той підлягає верховному суду. А хто скаже: дурний, – той підпадає під вогняну геєну.
Отже, якщо принесеш свій дар до жертовника і там пригадаєш, що твій брат має щось проти тебе, залиши там свій дар перед жертовником, піди спершу помирися зі своїм братом, а тоді вже приходь і принось свій дар».
Ви, українці, кілька століть нехтуєте цією заповіддю Сина про милостиву і всепрощальну любов до своїх братів і сестер, до близького духом і розумом.
Так учив Син. Люблячи вас, українців. Доручивши мені оберігати вас. А ви не хочете користуватися Моїм Оберегом.
«Хто вже поспішив загилити у небо переможний вогонь? Хто це так поспішає? Алігатор? Янаконда? Яке це має зараз значення? Жодного, Павлушо. Гаряче небо над Україною. І гаряча земля під Україною, Президенте… Земля гарячіша за небо посеред лютої зими із задубілим простором… Холодна пустка. В душі і на землі. І – в небі. На всі сторони світу. Пустка. В душі».
«Божечку, спасибі Тобі, що змилувався і допоміг пережити перших два роки після пологів, після народження Ясочки. Спасибі й мамусі моїй, що витерпіла.
Без Кабасі ми б не вижили. Він виорював і допомагав садити город, заготовляв сіно корові на зиму, привозив з лісу і нарубував дров. Почистив криницю. Поливав гарячою смолою наш протрухлий рубероїдний дах на хаті. Виклав із цегли доріжку до хвіртки і до нужника. Але жодного разу не норовив залишитися на ніч, хоч і бував п’яним, що й хитався.
Як не бачу його – тепліє душа, жалем дихає, навіть тріньки-трінечки ласки ворушиться в грудях. На якусь мить, у думці, можливо, навіть готова віддатися йому за доброту.
А коли навіч бачу це вгодоване, рожевощоке поросятко з білими віями і червоним п’ятачком рота… Бракує лише закрученого в пружинку хвостика, але я його уявляю… Хай собі Городище блягузкає що хоче, але заміж за нього я не піду, в ліжко з ним не ляжу.
Але й вигнати з двору не можу, він стільки зробив для мене, що став уже трішки й рідним, ніби родичем… Хай буде…»
«Порчений народ! Порчений і контужений! Знову помилився. Цього разу – фатально! Хіба ти не бачиш, Пречиста Діво? Хіба не бачиш, що так гірко докоряєш мені? Народ такий! Хіба це народ?! – застогнав у бік іконостасу на дерев’яній стіні Президент і вимкнув велетенський плазмовий монітор над каміном. Пультом управління пожбурив наосліп, і той, зрикошетивши від чудотворної ікони Божої Матері «Усіх скорботних радість», залетів під білошкірий диван. – Пропащий народ! Навіки пропащий! Пішов на манівці – за Янакондою та Алігатором!
Алігатор не обтяжений освітою та комплексами інтелектуала. В нього скирти грошей, солдафонський характер і баракова дисципліна команди.
Це не мої «вишивані патрійоти», яких я повитягував з лайна, зробив революціонерами, вигнав на майдани, дав їм гучні імена, а вони покинули мене, порозповзалися по кущах чи поховалися під широку спідницю Янки. Через вас усіх Україна знову в небезпеці!
Вона вирве владу! Це Алігаторові накрутили на сході «сто один відсоток»!
Навмисне причаїлася, щоб приспати пильність перед основним, вбивчим кидком. Вона думає, що я для неї вже не суперник, що я вже – ніхто в цій країні. На шляху до поставленої мети вона одержима, стожильна і страшна. Тоді її не беруть ні хвороби, ні втома, ні зради союзників. І тим вона небезпечна. Невже мої виборці побіжать за нею? Ні! Я їм не дозволю! Треба наступити їй на хвоста і тримати, не пускати до людей.
Тільки не ти, гадюко! Не ти!»
«У Тульчинському культосвітньому училищі мене легко взяли на заочне відділення. Той самий директор, що був членом журі, коли я стала другою комсомолкою-красунею Вінниччини, навіть дуже зрадів, що повернулася. Сказав, що іще більше розквітла й покрасивішала після заміжжя й народження доні.
У цьому році його призначено головою обласного журі комсомольського конкурсу краси, що вже став традиційним, хоч після першого – комсомольські керівники області мало не полетіли з роботи за таку їхню «самодіяльність». Врятував хтось вищий, сказавши, що це ж не просто конкурс дівчат, а саме комсомолок. Інших не пускають.