Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…
- Автор: Яворивский Владимир Александрович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-7376-1
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…». Краткое содержание книги:
Не хочу й згадувати: вона байдужо процідила: «Я стомилася, Павле, вже засинаю. Викинь дурне з голови. Вечір був прекрасний. Засинай і ти…»
Так мене ще не ображала жодна жінка. Жодна. А було їх… Набагато молодші і красивіші за Кобру… І за Ксеню…
Тепер вона нав’язує думку українцям, що я, маючи нечуваний рейтинг, за п’ять років ні на сантиметр не наблизив Україну до Європи.
А нащо її вести до Європи, як вона сама – Європа, більше того – саме серце Європи, неповноцінної без нас, без України, Європи.
Я виріс в українському осердді. На сонячному українському Поділлі. Батьки, правда, були переляканими, переживши в дитинстві колективізацію, в юності – голодомор, у молодості – сталінщину і війну. Вони любили Україну, але зціплювали зуби, щоб не говорити про це своїм дітям.
Не знаю, можливо, завдяки Покрові, Оранті я вдихав Україну кожною клітинкою, вона входила в мене з водою і хлібом, з повітрям і піснями, з українськими дівчатами та жінками, яких я любив.
Я – українець!
Патріот цього народу, його оборонець!
Колись в Україні видющі хлопчики водили сліпих кобзарів. Я, Павло із Городищ, став, мусив стати хлопчиком-поводирем сліпої України.
А що вона? Продукт зросійщеного «востока». Майже землячка Алігатора. У дитинстві вдихала не дух України, а дими металургійних гігантів, куряву териконів, двиготіння вантажених ешелонів з рудою та вугіллям, ревище реактивних літаків над головою, у кращому випадку – мовний суржик.
Грає роль української Жанни д’Арк, радикальної патріотки, готової до страшної муки і смерті за ідею. А насправді – змія в українських строях.
Правда, розуму не одбереш. В потрібний момент моїм патріотичним лайдакам завдає нищівного удару: «Хочете двомовності – вивчіть українську!», «Хочеш української України – знайди її в собі», «Виймемо каміння з-за пазухи і обгородимо ним Україну!», «Якщо пацюки з нами – значить, корабель ще не тоне», «Богові – Богове. Кесареві – кесареве. Все зрозуміло. Але чому нічого не потрапляє Богові?», «Для манії величі абсолютно не треба величі. Вистачить і самої манії». Зміюка! З реактивним розумом. Загони моїх козачків не встигають реагувати на її випади. Казав їм: ідіть на випередження, атакуйте, не давайте передиху. А вони лишень навздогін…
Під час ще минулих виборів: «Я готова у його штабі прати онучі повстанців!» Так, розуму в неї не бракує, але лукавого, отруйного розуму. Усі відразу зрозуміли, що вона не претендує на посаду Президента, але прем’єра – мушу віддати.
Не заперечую: завдяки їй вперше патріоти об’єдналися задля спільної мети. Вперше. І це зробила вона. І набрала тоді для себе мільйони симпатиків. Нічого не скажеш, розумно. Звісно, претендуючи на роль прем’єра. Якби її сьогодні не було – не було б у мене головного конкурента.
З Алігатором я впораюся. Спеціально пробачив йому всі образи, викликав його з небуття – проти неї. Думав, хай б’ються, а я пожну перемогу. Змішала усі плани.
Дехто в моєму оточенні теревенить, що треба було з нею по-доброму домовлятися, не йти на конфлікт…
А що б сказала Ксеня? А що було б у родині? А крім того, вона б тоді легко заробляла бали на президентські вибори. Собі. Не мені.
Викинь це зі своєї мудрої голови, Павле! Не треба! Все було правильно! Я завалю їх обох! Недовго залишилося…
«Щовечора ми бігали до ставка, де я за дня настеляла свіженького сіна з чебрецем, м’ятою, пелюстками півонії та деревієм. В копиці сіна ховала стареньке, але випране і висушене на сонці покривало. Як тільки смеркалося і мама здоювала корову, я несла йому додому ще тепле молоко. Він пив його нахильці із глечика, воно стікало по бороді на засмаглі груди, такі красиві, а тепер і рідні мені. Його ліве око враз моргало мені, і я притьмом бігла додому. На бігу з-під лопаток вилущувалися мої крильця, і я летіла.
Те, що мені розповідали бувалі однокласниці, не можна порівняти з тим, що маю з моїм Павликом. Це – зовсім інше. Це – перехід через рай. Єство провалюється і довго летить, летить, летить у тьмаву, а тоді й зовсім темну прірву. Здається, що вже ніколи не буде дна, що отак летітимеш аж до самої смерті. Але це – смак безсмертя, якщо тобі так медово летіти… Лечу! Лечу. Раптом тобі забиває подих. Ти м’яко торкаєшся пальцями ніг податливого, як шовкова подушечка, дна. Воно відштовхує тебе вгору. І ти знову летиш туди, до світла, до Павла, до запаху сіна з чебрецем і деревієм.
Розплющую очі, і в них вривається синющий струмінь городищенського неба. Ти стрімко наближаєшся до нього, прошиваєш його тілом і влітаєш у затоплений сонцем простір, де співають райські птахи з довжелезними строкатими хвостами, де тебе лоскочуть тлустенькі амурчики, поколюючи тіло іграшковими стрілами…