В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

Брюховецький ловив і відсилав у Москву як колодників «всіх підозрілих осіб на Україні, котрі можуть сіяти нелад серед козаків», і попереджував царя і листовно, і через посланців, що «запорожці ненадійні».

Царському послові Леонтьеву боярин-гетьман пояснив, що причиною заворушень на Запорожжі є «несправедливості, кривди, утиски, насильства й неймовірні бідування жителям», які чинили воєвода Протасьєв та інші начальники російських ратників. Чоловіче населення покидало домівки і сім’ї, втікало на Запорожжя, і там дізнавалися про всі ті збиткування.

Обурення всієї людності викликав узурпаторський акт з боку царського уряду, а саме укладення в Андрусові 13 січня 1667 року договору про перемир’я з Польщею на тринадцять років. Згідно з цим Лівобережна Україна залишалася за Москвою, Правобережна — за Польщею (Київ поки що два роки мали тримати росіяни). Запорожжя підпадало під спільну зверхність царя і короля.

Стаття чотирнадцята установлювала кордон між Росією та Польщею біля Києва й по Дніпру і містила пункт «про покарання свавільних і неслухняних людей, на якому б тількі боці вони не з’являлися», — над ними мало бути «вчинено без милосердя, згідно з інквізицією, покару».

Отже Україну було поділено. Без відома козаків, яких не запросили в Андрусово, і тільки 12 лютого стольник Телепнєв повідомив про наслідки переговорів гетьмана Брюховецького. Той попередив царського посланця, що «від запорожців слід чекати великого заворушення». Свій протест проти царської сваволі, проти посягань на свої одвічні права козаки виявили не по-лицарському, вбивши московського посла Людиженського, який прямував у Крим до хана, але справжнім призвідцем тієї розправи був сам гетьман, який озлобив доблесне воїнство нашестям воєвод.