Позичений чоловік
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #1
- Год: 1982
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-346-974-4
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Позичений чоловік». Краткое содержание книги:
– Та ти такий, що з солоного огірка застрелишся!
Зумів я одірвати від себе долівку, лаву та стіл – і тоді все довкола почало гойдатись: двері мало навприсядки не пускались, піч вихилясами вихилялась, як причмелена баба на ярмарку, рогачі й коцюби в запічку мало гопака не танцювали. І, на диво, ліжко з Одаркою теж не стояло на місці – пливло, як човен, то в один бік, то в другий.
– Ой Хомо, в малу мірку міряєшся, а в велику не влазиш, – кепкувала Дармограїха.
Я ступив до столу – вся хата гойднулась, як суха диня на воді, й Одарка на своєму човні попливла кудись далеко-далеко.
– Одарко! –закричав я, мов теля перед вовком. – Пливи назад!
– Пливу назад, – долинув голос Одарки зовсім зблизька, – бо бачу, як тобі сирно та масляно – корова ожеребилась, ага?
Я колихався, наче мною нечиста сила колихала, потім намірився до Одарки йти, а ноги чомусь до печі понесли – так, наче то були зовсім не ноги, а два незагнузданих чорти. Буцнувся лобом об комин, аж срібні жуки в очах зароїлись, думаю, таки до Одарки, а два мої незагнузданих чорти ведуть до мисника. Поцілувався з мисником, аж губам гаряче стало, йти хочу до Одарки, а ноги привели до одвірка. Та хай тебе трясця поб’є, що це за диво в решеті: дірок багацько, а вилізти нікуди!
– Ой, як ти ходиш, Хомо! –сміється Одарка. – Ходиш не доходи минаючи. Заблукав у моїй хаті, бо кепсько знаєш. Та скоро добре зучиш усі кутки, перестанеш блукати.
– Зучу, – обіцяю Одарці, – а зараз і справді ніяк дороги до тебе не знайду, бо хата чужа!
– То, може, давай удвох, бо самому тобі нема чого...
– Одарко, чи я не хлоп? – кричу браво.
– Та наче хлоп, поки сам собі не розбив лоб.
– А раз хлоп, то сам знайду дорогу до тебе. Жди мене, Одарко, як то мовиться, у ржі, на межі, на крутій березі.
– Жду тебе, Хомо, жду. Ото ще ковпак під ковпаком!..
Два незагнузданих чорти мої збісились, шарпнулись, схарапудились – стеля і стіни знову кругом мене попливли, як суха диня по хвилях, і знову я опинився біля столу з наїдками й напоями. Ну, думаю, хоч і сильно забродився, але ж халяв не покаляв, – і за чарку, мов потопельник за соломинку, а чарку в рот, далі ще одну чарку – саме ту, яка пару любить, і в бездонну свою безодню вилив, ще ті сам себе похвалив: «Ну й грибок маслючок, усю землю пройшов, червону шапочку знайшов! Я вже такий п’яний, що якби розум мав, то сам від себе втікав би. Хома купив, Хома п’є, бо у Хоми гроші є!»
– Не барись, Хомо! – кличе Одарка, мов у срібний дзвоник видзвонює.
– Та вже йду ось, – мну язиком, наче баба лемішку в макітрі мне.
– Тільки обіцяєш, Хомо, а сам пішов – мов рак по дріжджі...
– Дав слово – дотримаю, – ледь бубоню.
Еге, жвавий, як ведмідь за мухами.
І тут мої ноги, два біснуватих чорти, самі випурхнули з-під мене. Випурхнули ноги з-під мене, щоб хутчій бігти до Одарки, яка вже просила, мало не плачучи. А тіло ж моє, яке сьогодні прийняло в себе стільки горілки та харчу, так обважніло, мов дубова колода стало, а тому-то й не встигло за ногами. Чорти мої, ноги, ледь відбігли від столу, а тіло на місці зосталось і, зоставшись без моторних ніг, кремінною горою звалилось на долівку. А як тіло-одоробло звалилось, то й ноги за собою потягло, не встигли вони добігти до ліжка, на якому лежала Одарка. А, чую, так їм кортить до Одарки, що хоч і поряд лежать, а так тремтять-дриготять, наче й лежачи до Дармограїхи біжать!
Заснув, як баран, хроплю на всі заставки. Ну, так мені вві сні, наче після маківки, та ще сниться мені зовсім не Одарка, ні, зовсім не її розкішні літні квітники, а сниться мені вві сні стіл широкий, а на тому столі стоїть сулія горілки висока, а я перед тією сулією такий малесенький, ну такий дрібнесенький, що заплакав із розпачу: не вистачить життя, ой не вистачить, щоб усе випити і дно побачити!..
XI. НЕ КОРТИТЬ ДО БАБИ З КОВАНИМ НОСОМ
– О, напився молока з-під скаженої корови! Хіба не знаєш, що чоловік у горілці – як собака у скаженівці? Хіба не знаєш – не той п’яниця, що п’є, а той, що впивається? Так недовго й життя своє кинути на вітер, мов у безодній колодязь. Так недовго допитись до того, що носитимеш додому тільки шнурочки від бубликів.
Чий це голосочок дзюрчить біля мене, бджолою в’ється біля вух, музикою затікає в тяму? А то раптом починає густи, мов муха в глечику? А то поспівує, як поросятко в дощ? А то говорить так, наче йому лемеша до піднебіння почеплено?
– Дивись, бо переведешся на жуки та на блощиці, кому ти будеш потрібен? Шануватимешся сам, то й тебе пошанують. Ой Хомонько, не пропивай глузду, затям, що краще катові оддати шапку, аби тільки голову додому донести.