Позичений чоловік

Наробившись (а мені робити – мов п’яному з гори котитись!), попив я свіжо здоєного молочка, вщипнув доярку Христю для годиться там, де завжди щипають доярок, вийшов надвір із корівника, тут мене ставить соляним стовпом, ляскаю себе долонею по лобі й кажу:

– Знаю! – Стою степовим бовдуром хвилю-другу, наді мною кажан пролетів, десь сова ухнула, а я перегодя знову скрикую, мов на пуп: – Знаю!

Ага, пойняв, як то говорять, чим дід бабу пройняв! Знаю, чого став хріном у носі Одарці Дармограїсі. Бо я й справді робітник, яких хоч удень із свічкою шукай – не знайдеш. А де ще такі руки надибаєш, як мої? Буває, очам страшно глянути на ту роботу, очі заплющуються, а руки мої, мов хорти, кидаються до роботи, незабаром і спомину про неї не лишається. Я тобі і на короварні, і на свинарні, я тобі у саду і в огороді, я тобі і на землі і під водою. А чи без діла моя душа коли сидіти уміла? І чинбарство, і бондарство, і столярство, і ковальство – скрізь я, Хома Прищепа, показав людям своє уміння і трудове зухвальство. А чоботи шити, швайкою водити, дратву смолити – чи є хто такий, що зумів би це ліпше зробити? А хату класти, піч мостити, верх вершити, а верх той кулями соломи майстерно покрити – о, як тут за своє вміння мені самому не порадіти! А рибку у воді зловити, а зайця в сильце піймати, а вовчика в лісі перестріти – чи кому під силу мене тут перехитрити? А взяти гармошку в руки, а вдарити по барабану буком, а збудити у бандури солодкі муки – умію і вдень і вночі без будь-чиєї спонуки! А взяти повну пляшку, налити із неї бражки у бездонну чашку – чи комусь краще вдаються такі чоловічі замашки?

Усе, що кажу, правда, бо в мене на осиці кислиці, а на вербі груші не ростуть. І не з тих я, що за одним пострілом сорок сороків качок поціляють на полюванні. І не ношуся я сам із собою, мов чорт із писаною торбою, – просто знаю собі справжню ціну, а раз я знаю, то моя ціна і для інших не є секретом. А тому-то як не зрадіти, що Одарка Дармограїха поцінувала мене по-справжньому! Ніколи на Дошку пошани біля колгоспної контори не чіпляли мою фотокартку серед інших достойників, а от Одарка, позичивши мене в Мартохи, придумала найкращу дошку пошани, на якій більше нема нікогісінько, тільки я сам-самісінький сиджу, мов собака в човні!

Спасибі ж тобі, Одарко Дармограїхо, за шану. Як у лісі гукнеш – так і відгукнеться, отож, маю таки відгукнутись тобі, маю віддячити, виправдати високе твоє, хоч і не всенародне, довір’я!