«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич, Крайникова Т.
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Краина Мрий»
- ISBN: 978-966-424-093-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - ««…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори». Краткое содержание книги:
До видання включено вибрані твори видатного поета та письменника, що виносяться на обов’язкове та самостійне вивчення за Програмою 12-річної загальноосвітньої школи з української літератури.
Перейти на страницу:
ЖурбоюНе накличу собі долі,Коли так не маю.Нехай злидні живуть три дні —Я їх заховаю,Заховаю змію лютуКоло свого серця,Щоб вороги не бачили,Як лихо сміється…Нехай думка, як той ворон,Літає та кряче,А серденько соловейкомЩебече та плачеНишком – люди не побачуть,То й не засміються…Не втирайте ж мої сльози,Нехай собі ллються,Чуже поле поливаютьЩодня і щоночі,Поки, поки… не засиплютьЧужим піском очі…Отаке-то… А що робить?Журба не поможе.Хто ж сироті завидує —Карай того, Боже!
Думи мої, думи мої,Квіти мої, діти!Виростав вас, доглядав вас —Де ж мені вас діти?…В Україну ідіть, діти!В нашу Україну,Попідтинню, сиротами,А я тут загину.Там найдете щире серцеІ слово ласкаве,Там найдете щиру правду,А ще, може, й славу…Привітай же, моя ненько!Моя Україно!Моїх діток нерозумних,Як свою дитину.
[1839, С.-Петербург]
Гайдамаки{29}
Все йде, все минає – і краю немає,Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?І дурень, і мудрий нічого не знає.Живе… умирає… Одно зацвіло,А друге зав'яло, навіки зав'яло…І листя пожовкле вітри рознесли.А сонечко встане, як перше вставало,І зорі червоні, як перше плили,Попливуть і потім, і ти, білолиций,По синьому небу вийдеш погулять,Вийдеш подивиться в жолобок, криницюІ в море безкрає і будеш сіять,Як над Вавилоном, над його садами,І над тим, що буде з нашими синами;Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,Співать тобі думу що ти ж нашептав.Порай мені ще раз, де дітись з журбою?Я не одинокий, я не сирота —Єсть у мене діти, та де їх подіти?Заховать з собою? Гріх, душа жива!А може, їй легше буде на тім світі,Як хто прочитає ті сльози-слова,Що так вона щиро колись виливала,Що так вона нишком над ними ридала.Ні, не заховаю, бо душа жива.Як небо блакитне – нема йому краю,Так душі почину і краю немає.А де вона буде? Химерні слова!Згадай же хто-небудь її на сім світі —Безславному тяжко сей світ покидать.Згадайте, дівчата, – вам треба згадать!Вона вас любила, рожевії квіти,І про вашу долю любила співать.Поки сонце встане, спочивайте, діти,А я поміркую, ватажка де взять.
Сини мої, гайдамаки!Світ широкий, воля —Ідіть, сини, погуляйте,Пошукайте долі.Сини мої невеликі,Нерозумні діти,Хто вас щиро без матеріПривітає в світі?Сини мої! орли мої!Летіть в Україну —Хоч і лихо зострінеться,Так не на чужині.Там найдеться душа щира,Не дасть погибати,А тут… а тут… Тяжко, діти!Коли пустять в хатуТо, зострівши, насміютьсяТакі, бачте, люди:Все письменні, дрюковані,Сонце навіть гудять:«Не відтіля, – каже, – сходить,Та не так і світить,Отак, – каже, – було б треба…»Що маєш робити?Треба слухать, може, й справдіНе так сонце сходить,Як письменні начитали…Розумні та й годі!А що ж на вас вони скажуть?Знаю вашу славу!Поглузують, покепкуютьТа й кинуть під лаву.«Нехай, – скажуть, – спочивають,Поки батько встанеТа розкаже по-нашомуПро свої гетьмани.А то дурень розказуєМертвими словамиТа якогось-то ЯремуВеде перед намиУ постолах. Дурень! дурень!Били, а не вчили.Од козацтва, од гетьманстваВисокі могилиБільш нічого не осталось,Та й ті розривають;А він хоче, щоб слухали,Як старці співають.Дарма праця, пане-брате:Коли хочеш грошейТа ще й слави, того дива,Співай про Матрьошу,Про Парашу, радость нашу,Султан, паркет, шпори{30}, —От де слава! А то співа:«Грає синє море»,А сам плаче, за тобоюІ твоя громадаУ сіряках!..» Правда, мудрі!Спасибі за раду.Теплий кожух, тілько шкода —Не на мене шитий,А розумне ваше словоБрехнею підбите.Вибачайте… кричіть собі,Я слухать не будуТа й до себе не покличу:Ви розумні люди —А я дурень; один собіУ моїй хатиніЗаспіваю, заридаю,Як мала дитина.Заспіваю – море грає,Вітер повіває,Степ чорніє, і могилаЗ вітром розмовляє.Заспіваю – розвернуласьВисока могила,Аж до моря запорожціСтеп широкий вкрили.Отамани на воронихПеред бунчукамиВигравають… А порогиМеж очеретамиРевуть, стогнуть, розсердились,Щось страшне співають.Послухаю, пожурюся,У старих спитаю:«Чого, батьки, сумуєте?»«Невесело, сину!Дніпро на нас розсердився,Плаче Україна…»І я плачу. А тим часомПишними рядамиВиступають отамани,Сотники з панамиІ гетьмани всі в золоті,У мою хатинуПрийшли, сіли коло менеІ про УкраїнуРозмовляють, розказують,Як Січ будовали,Як козаки на байдакахПороги минали,Як гуляли по синьому,Грілися в СкутаріТа як, люльки закурившиВ Польщі на пожарі,В Україну верталися,Як бенкетовали.«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» —Козаки гукали.Шинкар знає, наливаєІ не схаменеться;Кобзар вшкварив, а козаки —Аж Хортиця гнеться —Метелиці та гопакаГуртом оддирають;Кухоль ходить, переходить,Так і висихає.«Гуляй, пане, без жупана,Гуляй, вітре, полем,Грай, кобзарю, лий, шинкарю,Поки встане доля».Взявшись в боки, навприсідкиПарубки з дідами.«Отак, діти! добре, діти!Будете панами».Отамани на бенкеті,Неначе на раді,Похожають, розмовляють;Вельможна громадаНе втерпіла, ударилаСтарими ногами.А я дивлюсь, поглядаю,Сміюся сльозами.
Перейти на страницу: