Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Ми йшли процесією з церкви додому, радісні, а в неї сльози капають з очей — ну, думаю я, цю нещасницю вже нічого не врятує. Знай собі плаче: від горя — плаче, від радості — плаче, рятуйся хто може, бо потонемо. Вдома те саме: легко відкоркувалися пляшки, слуги тільки на кухню і з кухні, музика грає, а Пепа з найбільшою охотою сховалася б десь, залізла в шафу, у сховок.

Гості сиділи на патіо за довгими столами, що вгиналися від їжі — і це зовсім ніяка не поезія, по суті: один зі столів провалився під тягарем полумиска з поросям. Я дивлюся, що всі раптом обертаються, бо гуркіт був страшенний, самих тарілок побилося на дрібний мак десь із дванадцять. Я теж обертаюсь — і справді, порося на землі, вино стікає по зібганій скатертині, пес допався до розкиданих ковбас — одне слово, голландський живопис. «Нічого не трапилось, — кажу я, — на щастя молодої пари!» Бо треба показати щедрість, принаймні на весіллі.

Регулярно хтось підходив і писав на аркуші, що хотів би, аби я провів його по дому. А мене й не треба було двічі просити, особливо коли просили родичі та знайомі, які нескоро мали б нагоду відвідати нас наступного разу і потішити око моїм щастям — хоча декого, правду кажучи, скоріш душила жовч, побий їх грім. Ах, мене щось несло, викидало в повітря, наче феєрверк, коли я отак водив їх кімнатами, легким жестом показуючи картини і знічев’я кидаючи: «Тьєполо», «Корреджо» — голову дам собі відрубати, що для більшості з них це нічого не означало — і далі, до бібліотеки, де книжки, що з них деякі ще пахли свіжою друкарською фарбою, стояли від підлоги до стелі, як у палацах герцогів Осунських, герцогині Альба, графа Флорідабланки. Може, я й не прочитав усього цього, але в разі потреби завжди мав напохваті й античних поетів, і французьких трагіків, і італійських сонетарів; були в мене книжки про астрономію та метали, медицину та живопис, навіть про розведення бджіл. Усе це на мене тільки чекало, готове, кожна книжка, немов красуня з розсунутими ногами.