Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Отже, основою подібності двох груп пам’яток є наявність у них двох компонентів: пшеворського і зарубинецького. На зубрицьких пам’ятках основним був пшеворський компонент, хоча на Волині він співвідноситься рівною мірою із зарубинецьким. У свою чергу, далі на схід значно переважав зарубинецький (власне, пізньозарубинецький) компонент.

Подібність культурного розвитку племен західних регіонів України і Наддніпрянщини ще більш посилюється наприкінці Н — на початку III ст. н. е. На Подністров’ї в цей час сформувалися пам’ятки типу Сокільників, які увібрали в себе всі культурні компоненти більш раннього часу (пшеворські, липицькі, зарубинецькі) і вже відзначені сильними впливами провінційно-римської культури. В Наддніпрянщині поширюються ранні київські пам’ятки, яких ще не торкнувся вплив черняхівської культури (Козаровичі, Сушки-ІІ). Порівняння цих пам’яток засвідчує на досить значну близькість характеру поселень, житлобудівництва, особливо керамічного комплексу. Основними типами кераміки на пам’ятках обох регіонів є горщики з максимальним розширенням тулуба у верхній частині, біконічні горщики, посудини з короткою шийкою і слабопрофільованими плічками. Остання форма набула особливого поширення в ранньосередньовічних слов’янських культурах. Перші дві форми сягають походженням до зарубинецьких прототипів, третя — до пшеворських. На пам’ятках обох культур відсутні такі популярні раніше види кераміки, як миски, кухлики, сковорідки. Зникає орнамент[68]. На всій території поширюються однакові типи прикрас, господарських, побутових предметів. Причому всі ці речі мають або південне, або південно-західне, або західне походження.

Таким чином, до III ст. н. е. культурна специфіка Подністров’я і Подніпров’я значною мірою втрачається, що може свідчити про початок формування на цій великій території єдиного слов’янського етносу.

У другій половині II ст. н. е. сусідні з Волинню землі Мазовії та Підлясся, на яких жили східногерманські племена, а також, ймовірно, групи слов’янського населення, були захоплені готами. Готи були войовничим і добре організованим народом, який у І ст. н. е. переселився з Ютландії в Повіслення[69]. Судячи з того, що в цей час припинили існування майже всі пам’ятки пшеворської культури Мазовії і Підлясся, готське завоювання, на думку польських дослідників, супроводжувалося винищенням місцевої людності[70].

В останній чверті II ст. н. е. готи, навколо яких об’єдналися й інші германські племена, в тому числі бургунди, вандали, а потім і гепіди, рушили на Волинь. Наближення германців, носіїв так званої вельбарської культури, примусило волинських слов’ян покинути домівки. Вони переселяються на південь, у Подністров’я, а також, можливо, у Середнє Подніпров’я[71]. Дані археології підтверджують, що в останній чверті II ст. н. е. припинили існування всі слов’янські поселення Волині. На них з’являється шар вельбарської культури — культури германців. Зате у Подністров’ї наприкінці ІІ ст. н. е. спостерігається значне збільшення кількості нових поселень і розширення вже існуючих. Підрахунки свідчать, що населення Подністров’я збільшилося в цей час у 2,5—3 рази[72]. Нові археологічні дані засвідчують, що пам’ятки, дуже близькі до зубрицьких, з’являються далеко на півдні, у Буджацькому степу, біля гирла Дунаю[73].