Помилуй і прости. Роман-покаяння

— Затям собі, Василю: коли потрапиш у скруту, зови мене.

— А як же тебе кликати, Дзьобаче? — з хитринкою спитав Пастеляк.

— Зовсім просто. Ти подумай про мене, дуже так подумай, і я одразу з’явлюся, — Дзьобак загадково усміхнувся.

На цьому побратими поручкались і з миром розійшлися по домівках.

Невдовзі Пастеляк оженився. Дівчину вибрав небагатого достатку, зате смирну, вродливу, ладну для хати й людей. Батько давно вже напитав для Василя в сусідньому селі дочку поважного ґазди, й вибір сина чорною кров’ю зануртував у серці старого Пастеляка.

— Раз батьків хліб не навчить, як треба жить, то хай від свого здохне, — сказав перед весіллям старий і відрікся від сина.

Було б це за інших часів, Василь, не роздумуючи, німо підкорився б батьківському наказу, але тепер, коли всякого горя набачився на війні, добре відав ціну кожної крихітки людського щастя.

— Файна, няню, ваша трава, та не для мого коня, — сказав тоді батькові у відповідь Василь і наостанок все ж таки попросив бодай згарище біля Петахів.

— Ой, ні! — відрубав старий. — У тебе, неборе, зараз більше щастя, як розуму. Отож хай попелище тобі завжди нагадує, що в житті є ще тверезість, яку ніхто не любить, бо вона гірка.

Петро Дзьобак теж не вельми на долю жалівся. Сім’єю обзавівся, а біля неї і статки якісь вродилися. Час ішов, і давня умова давно вже заблудилася в пам’яті Пастеляка. Але в якусь весну захворіла жінка і Василь вийшов орати з найстаршим сином — семирічним Андрієм.

День був погідний, теплий. У чистій синяві молодого весняного неба радувалися птахи, над розігрітою землею мерехтіло ніжне марево. Виділося, кожна травинка й комашка, розбуджена теплом, віншувала Пастеляку доброї удачі. Малий понукував батогом корови, а Василь ішов за плугом, і невідомі доти почуття не полишали його. Здавалося, десь у серці звило собі гніздечко щастя і весь час тихо співає, осяваючи його і надовкружній світ. Два роки, немов кріт, рився він перед цим у шахтах Аргентини, аби вернути борги за хату і прикупити невеликий окраєць землі у вгодованій долині перед Віщункою. Хто із сельчан тут бодай крихітний наділ мав, вважався вже не просто таким собі звичайним чоловіком, а порядним ґаздою. Це тішило Пастеляка, гріло ізсередини, ростило гордість. І, згадуючи гнів батька, не без вдоволення міркував: «Не туди дорога до щастя, куди люди справляють, а куди доля поведе».

До обіднього сонця жодна птаха ще не долетіла, а малий вже ледве волочив ноги. З жалем і болем дивився Пастеляк на змучену дитину. Але що вдієш, у ногах правди нема — земля достигла, просить плуга, треба орати. Дійшовши до кінця поля, Василь велів малому зупинитися, вийняв плуг з борозни, кинув худобині трохи сіна й присів із сином на межі перепочити. Андрійко одразу розімлів, знеможено опустив голову й зробився таким безпорадним і нещасним.

«У кого б зараз помочі напитати? — подумав Пастеляк. — Геть зажену дитину». І раптом — він ніяк не міг збагнути, як це сталося, — хтось невидимий, але явно чутним голосом сказав над вухом:

— А чого не зовеш мене?

«Дзьобак? — подумав Пастеляк. — Це ж він колись мене нараював покликати його. А де він зараз? Де Дзьобак? Напевне, теж десь оре». Й усміхнувся давнім наївним запевненням Петра.

Коли це глянув, а з тамтого поля простує межею до нього Дзьобак. Петро з’явився несподівано, немов із-під землі випірнув.

— Добрий день, ґаздо Василю, — привітався звично, наче тільки вчора бачилися.

— Дай Боже й тобі, Петре, — піднявся із межі Пастеляк. — Куди правиш?

— До тебе, ґаздо. Ти ж кликав. Хіба ні?

— Я? — здивувався Пастеляк.

— Ти, ти щойно думав про мене. Я довго чекав. Міркував, що й забув про нашу умову. Хотів, було, вже нагадати, але, на щастя, ти сам.

— І що тепер збираєшся чинити?

— Будемо орати, а малого відправ додому, хай спочине дітвак.

Коли впорали царину, Пастеляк розіклав на краю останньої борозни їжу, дістав з воза корчагу вина, й повечеряли. Випили по одному кухлю вина за те, що вчасно зорали, випили по другому, аби щасно родилося, по третьому… Веселун хміль дуже швидко вигнав з Пастелякової голови острах, вагання, сумніви, які посіяв своєю появою Дзьобак, і він спитав:

— Петре, тільки не таї переді мною нічого — ти направду почув, як я тебе кликав у думках?

— Істину говорю тобі, ґаздо. Я саме збирався в саду порядкувати, коли почув, як ти подумав про мене.

— Ну, але як, як ти про це дізнався?

— Не можу тобі й сам пояснити, — сказав розгублено Дзьобак. — Але знаю лиш одне: страшна, невимовна у мені сила. Відаю й про те, що належить вона тобі. І як з нею поведешся — таке життя і долю собі настараєш.

«Господи, одубів бись, нечиста сило», — подумав Пастеляк про себе. І Дзьобак враз схопився з землі, розкинув руки, немов для польоту, й застиг. І тут на грудях Петра, на шиї, плечах миттєво спалахнуло гілля, почало вільно розростатися врізнобіч, вкриватися зелен-листом, і за якийсь час над Дзьобаковою головою зашуміла велетенська крона дуба.

— Петре, що з тобою? — заволав перестрашений Пастеляк.

Дуб-велетень зітхнув, в одну мить пожовтів, скинув із себе листя, скинув гілля, і з товстого стовбура знову постав Дзьобак.

— Петрику, Господи, Петрику, що з тобою сталося?! — обмацував Пастеляк з ніг до голови Дзьобака.