Помилуй і прости. Роман-покаяння

Пастеляк саме полуднував, коли в обійстя нагодився з двома жандармами старий ватаг. Обійшли хлів, нишпорили по двору серед шістьох овець, та пастух не розпізнав жодну із вкрадених. Сів на порозі хати, обхопив голову руками і застогнав.

— Все життя я мучився, ні літом, ні зимою Божого сонця не видів, відривав від себе і від дітей останні крихти, аби спромогтися на якусь хатину, худібку і хоч на старість спізнати людського життя, а тепер все пропало… Моя сивина зганьблена, моя старість розтоптана. Боже, що мені вдіяти, куди податися? Як поверну збитки?

— А що, вуйку, це справді багато? — запитав насторожено Пастеляк.

— Ой, багато, сину, багато. Аби розплатитися, мені мало продати ще й не народжених онуків і правнуків аж до десятого коліна, — сказав тяжко ватаг.

— Як же це сталося? — почав вивідувати Пастеляк.

— Як сталося? Біда ніколи, добрий чоловіче, не дає про себе знати, — почав розповідати старий. — Під вечір зігнали отари, подоїли й полягали спати — як мерці. Такого ще ніколи не було, аби не тільки сторожі, а й навіть собаки за всю ніч не подали голосу. Вранці нас розбудили ґаздове — прийшли за сиром, — а половина овець гейби і не снилася.

— І перед тим нічого такого не запримітили, аби в око запало? Ну, перед вечором, може, вдень?

— Та ні. Жодної людської душі не з’являлося в тоту днину.

— А може, звірі якісь. Один, два… Всяке ж могло бути, що на перший раз і не подивувало б, — настійно підказував Пастеляк.

— Ой, почекайте, — похопився ватаг.

Думками повільно увійшов у себе й почав обережно промацувати хвилину за хвилиною злощасний день. Дійшовши до обіду, сплеснув руками.

— Птиця! — крикнув. — Птиця! Як теперішнє сонце, бачу, на полуденок із долини прилетіла на полонину величезна птиця. Мій старший син, пам’ятаю, ще сказав: «Няню, дивіться, що за дивне сотворіння з’явилося в небі — крилища, як у дракона». А я позирнув і сам зачудувався, бо ще, відколи живу, такого не бачив. Птиця ж політала-політала над горами і зникла. Відтак, видиться мені, вродилася ще раз на заході сонця. Але при чім тут це?

— Це я так, до слова, — сказав Пастеляк. — Просто іншим разом, коли бачите таке чудо, не полінуйтеся зняти з плеча гвера й стрільнути. Аби душі спокійніше.

Коли жандарми з ватагом покинули обійстя, Пастеляк зайшов у хату й пошепки промовив:

— Це він, Дзьобак. Господи, що в нього за сила. Скам’янів би там, де стоїть!..

Сказав останні слова й забувся на цій мові.

Минали дні, а від Петра — жодної вістки. Тут вже сполошилася й сім’я. Прибігла Дзьобачка, впала на коліна перед Пастеляком.

— Василю, змилуйтеся, де запропастили Петра, куди поділи батька від дітей?

— Ганно, не мороч мені голови, відкіля я знаю, де Петро дівся. Ачей, не засолив його у бочці на зиму, — відбивався правдами й неправдами Пастеляк. — Ти ліпше пошукай у котроїсь вдовиці.

А сам аж почорнів за той час. Якщо вбили Петра — біда невелика, але коли упіймався і викаже? Якої тоді заспіває?!

— Гей, Петре, Петре, де ти дівся, по яких світах тебе носить? — якось гірко подумав Пастеляк на самотині.

— Я тут, ґаздо! — почувся голос.

— Пастеляк оглянувся — перед ним стояв Дзьобак. Худющий, аж вилиці світяться.

— Де ти був так довго? — спитав переполошений Пастеляк.

— Ґаздо, я ж вам казав, — мовив докірливо Дзьобак. — Добре міркуйте, що говорите. Коли я переходив румунську границю, ви наказали: «Скам’янів би там, де стоїть!». Я став скелею, то й чипів досі. Щастя, в добру годину покликали, бо пограничники уже хотіли під мене динаміт закладати. Ви хіба не знаєте страхопудів румунів? Границя чиста, рівна, спокійна, а тут раптом скеля виросла.

Далі Дзьобак зняв із себе бесаги, перекинув їх — і на стіл посипались пачки грошей.

— Ну ось, ґаздо, твої наміри збулися. Тепер можеш хоч і все скупити, — сказав полегшено і кинув пусті бесаги під ноги Пастеляку.

Василь, як осліплений, підійшов майже навпомацки до столу й почав тремтячими руками перекидувати туго перев’язані пачки. Але що це? Йому здалося, що на синіх банкнотах відтиснені портрети якихось немовлят, дітей — голубооких, чорноволосих, білолицих, смаглявих… І тут згадалося: «Аби розплатитися, мені мало продати ще й не народжених онуків і правнуків аж до десятого коліна».

«Яка дурниця може привидітися перестрашеному чоловікові», — усміхнувся подумки і глянув на Дзьобака. Той сидів біля дверей на ослінчику й перебирав невеселі думки.

— Петре, а як тобі вдалося так зникнути? Як ти худобу перегнав невидимо для всіх? — запитав Пастеляк.

— Хіба це має тепер значення? Може, по небу, а може, і під землею, — відповів, зітхнувши, Дзьобак.

— А чого ти журишся?

— Всіляка дурниця лізе в голову. Ось ніяк не полишає мене думка, що ти, ґаздо, десь із п’яної голови забажаєш, аби я став змією. А я тоді справді можу вжалити — біди не обберешся, — сумовито похитав головою Дзьобак.

— Згину… — спересердя хотів, було, вимовити прокляття Пастеляк й плеснув себе по роту.

— Дивись. Як собі хочеш, — байдуже сказав Дзьобак і вийшов з хати…

По недовгім часі смирненька крихітка Пастелякового поля, жадібно пожираючи межі, почала роздаватися вшир і впоперек, все далі відтісняючи до Віщунки дрібні царини. Тепер він кожного свята і неділі посідав у церкві місце на передній лавиці — серед найповажніших ґаздів. Усе йшло, хвалити Всевишнього, йому на руку. Одна тільки біда — Дзьобак. Він, як тінь, як відлуння Пастелякового голосу і думок, невідступно простував за своїм ґаздою.