Panicoffski

Жив він собі та жив. Мав уже 55 років і дорослу дочку. Мав він також ґейські вусики, лисину, популярний у Лідсі італійський ресторан і барильце. Виглядав він гидко, був низького зросту, платив своїм працівникам погано, і його ніхто не любив. Nobody likes me, but I don't care! Він не мав смаку, слухав нафталінну музику. А мав десь із п'ятнадцять мільйонів фунтів стерлінгів у банку й італійське походження. При цьому він вважав себе британцем і свято вірив, що иноземці окупували його країну й нищать британську культуру. Коротше, був він шматком лайна і навіть усвідомлював це. Він звик уже до думки, що нікому не потрібний і що життя котиться в бік логічного кінця. Як же ж він здивувався, коли в нього раптом і всерйоз закохалася чарівна бразилійка, екс-коханка його знайомого маляра, що розробив дизайн його клубу й ресторану «Акваріюм», — Фабіана де Роберто. Найімовірніше, вона його полюбила за уміще. Він знав усе про тонкощі приготування макаронних страв і міг розповідати про це годинами. She luwed it! (тобто «полюбиЛЛа»).

Я, чесно сказати, не дуже був готовий аж до такого відвертого викладу на папері статевих стосунків із Фабі й Беґі з боку Панікоффскі. Спершу навіть хотів цього позбутися або скоротити до мінімуму. Однак усе-таки утримався. Вочевидь, судячи з обсягу, який ці епізоди мають у рукописі Освальда, для нього це було важливо. Весь час стосунків із бразилійкою його дуже гризла ця потреба зберігати все в таємниці. Коли він сварився з Фабі, коли мучився з непевности, то міг поділитися цим лише зі мною і з сестрою Долорес. Друзі в Лідсі часто питали про причини його сумного настрою. Йому постійно доводилося щось вигадувати. Тож, думаю, написане ним прорвало греблю, яка довго стримувала єство. Адже Панікоффскі — людина надзвичайно комунікативна і має нездоланну потребу ділити почуття з иншими людьми. Тепер, коли він не може ділити їх із Фабі, вирішив поділитися з усіма, хто готовий це читати. Можливо, він сподівається, що прочитає й Фабі, якій він колись обіцяв описати їхню історію. Це було влітку напередодні фінального матчу чемпіонату світу з футболу за участи Бразилії. Я тоді разом із Маленою приїхав до Лідса й познайомився з Фабі, а також із Тасі та ще з одною подругою Адріаною, яка лише за пару тижнів перед тим прибула з Бразилії. Всі разом ми вирушили до картинної ґалереї Дейвіда Гокні в Солтері. Потім ми сиділи в пабі над каналом і теревенили. Тасі сказала щось про незвичайність нашого знайомства. «Ніколи в житті не спілкувалася з такими людьми, як ви». Вона мала на увазі, що опинилася серед літераторів (Малена, до речи, теж авторка кількох романів, які вийшли в неї вдома хорватською), і те, що Панікоффскі нині вважається в Україні клясиком поезії, що його вірші вивчають навіть у шкільній програмі. Тож коли нас — письменників — виявилося аж троє в одному місці, Тасі це дуже схвилювало. Панікоффскі сам-один, окремо, їй з літературою якось не ототожнювався. Для неї творчість його натури перш за все ототожнювалася із сексом. Причому з таким, про який довго згадуєш. Тасі на той час уже брала участь у «трійці» з Освальдом і Фабі в Освальдовому «тропічному світі». Раптом Адріана спитала, чи напише колись Панікоффскі про Фабі. «Звичайно, напишу, моя люба. Щось на кшталт: він підкрався до неї ззаду й раптово засунув язика їй до вуха…»