Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Таким чином, офіційний Захід спокійно дивився на геноцид українського народу, відомості про який заперечувала Москва. А сподвижник Сталіна Калінін у грудні 1933 р. висловився так: “Політичні шахраї збирають гроші на допомогу для нібито голодуючої України”.
Цікаво, що офіційна газета російської комуністичної партії 1929 року визначила сутність колективізації в Україні такими словами: “Колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати основу українського націоналізму — індивідуальне селянське господарство”. У цьому справді був сенс усієї драми українського народу, в якого забирали не тільки землю, але і його душу, і мову, і культуру… І Захід у котре зрадив народ України заради власного тимчасового благополуччя.
Геноцид голодомором в Україні відбувався одночасно з розгойдуванням політичних репресій.
Більшовицькі теоретики, зокрема Сталін, висунули тезу про “загострення класової боротьби всередині суспільства” в епоху побудови соціалізму, яку проголосили партійні з’їзди на початку 30–х років. Через те звичним явищем стали “чистки кадрів”, внаслідок яких до всіх ланок управління потрапляли тільки ті, хто беззаперечно виконував волю комуністичної і радянської верхівки. Почалося всюдисуще вишукування “ворогів соціалізму”, “шпигунів”, “контрреволюціонерів”. Почалися арешти, суди й заслання, що створювало в суспільному житті атмосферу психозу і страху, непевності за майбутнє своє існування. Ґрунтуючись на вказівках московського центру, українське керівництво компартії наприкінці 1933 року змушене було визнавати, що в Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм, і закликало до рішучої нищівної боротьби проти нього. Це відкрило нову епоху терору в Україні.
В усіх обласних центрах ще з початку 1930–х років були створені “трійки”, до яких входили начальник ДПУ, прокурор та перший секретар партії області і які безконтрольно виносили вироки без свідків, без захисту і навіть без підсудного.
Перший політичний процес у радянській державі відбувся в травні 1921 р., коли більшовики в Росії вирішили розправитись зі своїм найбільшим суперником — наймасовішою партією соціалістів–революціонерів. В Україні теж відбувся суд над групою українських есерів на чолі з В. Голубовичем.
У 1929–1930 рр., як уже згадувалось, був інспірований процес так званої Спілки визволення України. Українських науковців, політичних і культурних діячів звинуватили в організації селянського опору колективізації, у підготовці терористичних актів проти влади тощо.
Після цього процесу почався погром Всеукраїнської Академії наук, членів якої звинуватили в причетності до неіснуючої в Україні Наддніпрянської Української Військової організації (УВО). Була розігнана історична секція М. Грушевського. Академіка звинуватили у зв’язках із таємними антирадянськими організаціями і вислали до Росії. Скоро він помер за підозрілих обставин у Кисловодську.
1929 року було розгромлено Українську автокефальну церкву: митрополита, єпископів, священиків цієї церкви було вислано до концтаборів. Із 1067 священиків у 1931 р. залишилось 200.
1930 року був сфальсифікований ще один гучний політичний процес — про так звану контрреволюційну організацію в сільському господарстві, внаслідок чого було засуджено 29 вчених–агрономів та відповідальних працівників наркомату землеробства. 1933 року було сфабриковано політичні процеси про так званий, насправді неіснуючий Всеукраїнський есерівський центр. Метою цього процесу був поголовний арешт усіх колишніх есерів, їх звинувачували у зв’язках із фашистами, оунівцями і т. д.
У січні 1936 р. розпочався процес так званої терористичної групи професора–літературознавця М. Зерова, яку звинуватили у шпигунстві на користь якихось іноземних держав. Тут були відомі українські вчені й літератори — професори М. Зеров, М. Драй–Хмара, поет М. Вороний та ін. Цього–таки 1936 р. була “викрита” група під сфальсифікованою назвою “Блок українських національних партій”; далі “викрито” “Троцькістсько–націоналістичний блок” разом із вченими — професорами Нирчуком, Винокуром, Чичкевичем, Гуревичем, Шабліовським та ін.; далі подібний “Український троцькістський центр” — Любченко, Порайко, Гринько (1937), “Націонал–фашистська організація” (1937) і т. д.