«Ілюстрована Історія України»

Після того, як Білоцерківщину прийшло ся віддати Полякам, Танський став полковником київським, і правобічні землї, маючи його під боком, до самої смерти його все сподївали ся, шо він їх визволить від Польщі і відновить козаччину. Але до того не приходило. Невеличкі дружини козацькі утримувано по панських дворах і староствах, з селян-кріпаків, що за сю службу звільняли ся від паншини, але вони звичайно не мали ніякого значіння в місцевім житю: занадто були слабкі і стояли у всій волї панській, аби щось могли значити. Не раз сі козаки приставали до ватаг повстанських, але повстання звичайно виходили не від них, і не від місцевої людности, а з за росийської, по части також молдавської границї.а ще більше з Запорожа як воно в 1730 роках, на Україну вернувши ся, присунуло ся до границь України польської. Память козацьких вільностей і безпанського житя була тут іше занадто свіжа і панські заходи коло заведення кріпацьких порядків будили велике роздражненнє і серед місцевої людности і в пограничних українських сторонах. Та не було такої організованої форми для народньої опозиції, як давала давнійша козаччина, хоч грунт для всяких повстань народнїх був тепер ще придатнійший, бо державна організація польська за сей час, то проминув від часів Хмельниччини, ослабла ще більше і правительство стратило всяку силу і значіннє.

Україна була зіставлена місцевій шляхтї, властиво — панам магнатам, що володіли тутешнїми староствами і величезними власними маєтностями, а сї магнати хоч мали величезні засоби, одначе дуже мало займали ся своїми українськими володіннями та й між собою найчастїйше не жили в згодї. Тому весь майже XVIII вік під польським панованнєм, аж до часів росийського та австрийського володіння не переводять ся на Україні ріжні народнї рухи, то дрібнїйші, в виді розбійничих ватаг, то більші, що нераз переходили в народпї повстання, захоплювали велику територію, так що тільки за помічю чужих військ удавало ся Полякам сї повстання гасити. Одначе не тільки такі більші повстання, але й ті розбійничі ватаги, шо нишпорили головно на пограничах—росийськім, молдавськім, угорськім, мали за собою спочуте народне, поміч і всяку підмогу у народу, їх розбої були звернені на панів та на Жидів, що уїдали ся народови, як панські помічники і фактори, арендарі ріжних панських доходів і монополій. Тому нарід дивив ся на сих розбишаків як на своїх местників і оборонців, і нема сумніву, що так дивили ся на себе і самі розбишаки, їх оспівано в піснях, описано в оповіданнях як народнїх героїв, наділено ріжними легендарними прикметами надлюдськими, або змальовано як борців з кривдою народнью. Гуцульщина галицька і сусідні місцевости досі ще повні оповіданнями про опришків, що гніздили ся в Карпатах, на границї Волощини, Угорщини, Польщі, в порічях Прута і Черемоша, розбивали панів і купцїв. Найславнїйшим ватажком тутешніх опришків був Олекса Довбуш, син бідного зарібника з Печеніжина. Знаємо його яко ватажка опришків від р. 1738 до 1745, коли він згинув від кулі пушеної з засідки в Космачу. Звісна пісня народня оспівала сю подію дещо змінивши-немов би Довбуш згинув з руки завистного чоловіка, котрому звів жінку: