«Ілюстрована Історія України»

Відомостей про церковне житє з давнійших століть також маємо дуже мало: вони стають трохи богатші тільки з часів унїї і боротьби нею викликаної, і тодї в перше кидають світло на тамошнє житє. З памяток письменности XVII–XVIII вв. бачимо, що закарпатські землі жили одним спільним духовим житем з сусідніми галицькими землями: ті самі твори і рукописи поширювали ся тут і там, і така спільність між ними, розумієть ся, мусіла істнувати й ранїйше. Релігійними центрами закарпатських сторін виступають головно два монастирі: св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві, в Бережській стблицї, і св. Михайла в Грушеві в Мармароській столиці. Фундатором Мукачівського монастиря вважали Федора Коріатовича. По тім як Витовт відібрав у нього Поділе, він оселив ся на Угорщині, дістав в державу Мукачів, був намісником бережським, і в пізнійшій памяти угорських Українців, як замітна історична особа, став початком не тільки ріжних національних інституцій, а й самого заселення: від нього і приведеної ним дружини виводили саме українське розселеннє за Карпатами. Але не тільки се розселеннє, але й Мукачівський монастир був здасть ся старший, заснований „від часів непамятних", і тільки потім його стали виводити від Коріатовича і його фундації 1360 р. Так само незвісні початки, теж без сумніву дуже старого Грушівського монастиря, — його історію ведуть з часів ще передтатарських; при кінцї XIV в. він дістав від патріарха ставропігіальні права і його ігумени мали зверхні права над церквами і духовенством в столицї Мармароській і Угорській, замість владиків.

Владики зявляють на УкраїнЇ угорській при кінці XV в. в Мукачівськім монастирі. Першу таку звістку маємо з 1490-х років, але організувала ся мукачівська єпархія, здасть ся, пізнїйше, з другої половини XVI в. Одначе трудне було її істнованнє, бо ті монастирські маєтки, з яких владики могли мати дохід, заграблені були під час розрухів XVII в., і єдиним доходом владиків були оплати за ставленнє священиків і річна данина від них. Епархія обіймала все закарпатське підгірє; в XVII в. тут рахували 200 тис. православних і коло 400 священиків, одначе се духовенство роскидане було нерівномірно: були села без попа, а були такі, де сидїло їх по кілька. За недостачею скільки небудь порядних шкіль духовенство було темне, наповняло ся ріжними захожими людьми з Галичини і Молдави. Просвітний рух кінця XVI в. не видко аби захопив закарпатську Україну. Є звістки про друкарню в Грушівськім монастирі, але досі нема ніяких певнїйших відомостей про неї. Як доносили католицькі духовні в середині XVII в., тодї як стали тут заводити унію—нарід в справах віри був зовсім темний, тому надіяли ся, що як затягнуть на унїю владику і вище духовенство, то нарід сліпо, навіть не відчуваючи, прийме унїю. Се було в значній мірі правда: навіть пізнїйше, в XVIII в., під час останнього бунту против унп (1760 р.) люде говорили, що вони досї не знали, що їх держать в унїї, але довідавши ся, що се лиха віра, вони рішили зараз вернути ся до старої правдивої віри. Се була єдина святощ у їх темнім, майже не людськім, поневоленім житю і вони тримали ся її з усеї сили і з незвичайною ворожнечею приймали всякі заходи коло зміни віри. „Імя унїї їм ненавистне гірше змії—думають, що під нею криєть ся бо зна що, і хоч несвідомо, за своїм владикою, вірують в те що унїати, але імя унїатів відкидають з огидою", писав тодї мармароський намістник, і сї слова дають нам добру змогу розуміти попередню боротьбу сього бідного сліпого народу за віру свою.