Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви

— Ти потр-рібен королеві, гладкошкір-рий брат.

Ти послан-ний їй допомогти.

Річард відчув як тремтить, притиснувшись до нього, Берліна. Він вирішив, що пора рухатися, поки вона не померла від страху.

Вони спустилися ще на два майданчики. Бердіна як і раніше чіплялася за Річарда.

— Він зник, — шепнула вона йому на вухо. Оглянувшись, Річард побачив, що мрісвіза немає. Заштовхавши Річарда в дверний отвір, Бердіна притиснула його до дверей.

Її блакитні очі збуджено блищали.

— Магістр Рал, це був мрісвіз! Річард кивнув, не розуміючи, що її так схвилювало.

— Магістр Рал, мрісвізи вбивають людей! Ви їх завжди винищували.

— Він не збирався на нас нападати, — махнув Річард в сторону верхнього майданчика. — Я ж тобі сказав. Так що нема чого було його вбивати.

Бердіна спантеличено насупилася.

— Магістр Рал, з вами все в порядку?

— Звичайно. Гаразд, пішли. Схоже, мрісвіз підказав нам, що саме ми шукаємо. Але Бердіна не пустила його.

— А чому він називає вас «гладкошкірим братом»?

— Не знаю. Напевно, тому що він покритий лускою, а я ні. Напевно, він так мене назвав, щоб дати зрозуміти, що не збирається нападати. Він явно хотів допомогти.

— Допомогти… — Недовірливо повторила вона.

— Він же не спробував нам перешкодити, вірно?

Бердіна нарешті відпустила його і пішла слідом за ним, з сумнівом похитавши головою.

По самому низу вежі вздовж стіни йшла доріжка з залізними поручнями, а в центрі мерехтіла темна поверхня води. На камені біля доріжки лежали саламандри. Над водою мерехтіли комахи, на поверхні зрідка булькали повітряні бульбашки і лопалися, залишаючи після себе маленькі кола.

Пройшовши половину доріжки, Річард зрозумів, що знайшов щось не настільки буденне, як читальні зали або навіть дивовижні кімнати і коридори.

Широка платформа там, де колись стояли двері, була буквально усипана уламками каменю, щебенем і пилом. Уламки дверей плавали у воді. Місцями камінь оплавився, немов віск. На всі боки від пролому бігли звивисті тріщини.

Складалося враження, що сюди вдарила блискавка і пропалила дірку.

— Це трапилося недавно, — зауважив Річард, провівши пальцем по темному каменю.

— Звідки ви знаєте? — Озираючись по сторонах, запитала Бердіна.

— Дивись. Бачиш ось тут? Мох на каменях згорів і ще не встиг нарости знову. Це було зовсім недавно. Кілька місяців тому, не більше.

Кругле приміщення, близько шістдесяти футів в поперечнику, виглядало так, наче колись було жерлом вулкана. У центрі кругла стіна висотою в пояс утворювала щось на зразок гігантського колодязя шириною в півкімнати. Піднявши над головою кулю, Річард заглянув в колодязь. Гладкі стіни йшли в нескінченну глибину. Колодязь здавався бездонним.

Куполоподібна стеля заввишки не менше ширини приміщення була гладкою. Ні вікон, ні інших дверей не було. У дальньому кінці Річард розгледів стіл і кілька полиць.

Обходячи колодязь, вони наткнулися на людський скелет. Від одягу людини залишився лише шкіряний пояс і сандалі. Коли Річард торкнувся кісток, вони розсипалися, як пересохла глина.