Викрадачі

Утім, листи Роберта я не вивішувала на дошці. Вони інколи приходили разом з начерками, іноді й без них, частіше за все були дуже короткими — якась думка, спогад, образ. Як на мене, Роберт був… є в душі письменником не менше, ніж художником. Якби хтось зібрав і довів до ладу всі ті його численні записочки до мене, то утворився б короткий, у манері імпресіоністів, але дуже добрий роман про його щоденне життя й про природу, яку він постійно намагався писати на полотнах. Я відповідала на кожний лист. Узяла собі за правило віддзеркалювати те, що робив він, щоб досягти рівноваги: якщо він надсилав мені лише один начерк, то й я у відповідь надсилала йому малюнок, а якщо надходила лише сама записка, то я також відправляла йому короткого листа. Якщо ж він надсилав одразу й те, й інше, то я, згідно зі своїм правилом, писала йому довшого листа й ілюструвала його прямо на сторінках.

Не маю гадки, чи він помітив цю закономірність, а його про те не питала — як і про деякі інші речі. Такий лад утримував мене від того, щоб писати йому частіше: коли наше листування зробилося регулярним, ми надсилали один одному листи або начерки декілька разів на тиждень. Після нашої останньої сварки я розробила для себе абсолютно нове правило: спалила лише самі листи, а малюнки зберегла, хоча й прибрала їх з дошки, крім найпершого. Сатира й дівчину я наклеїла на картон за кілька тижнів потому як він пішов, розфарбувала аквареллю, а тоді додала три маленькі картиночки олією — вони розвивали ідею малюнка. Цілком могла б розводити фарби власними сльозами, так боляче було мені працювати над цим.

Часто уявляла собі ту поштову абонентську скриньку, до якої він засовував руку кожні три-чотири дні. Мені було цікаво, якого розміру та скринька й чи могла туди влізти вся рука або самі пальці. Уявляла, як він шукає навпомацки всередині, немов Аліса, яка вже надто виросла у Країні див і намагалася відшукати в каміні якусь маленьку істоту — чи то ящірку, чи то мишу. Зрозуміло, він знав мою адресу, тож йому було відомо, де саме я мешкаю. Мені також довелося одного разу побачити Ґрінхільський коледж: десь на середині нашого листування Роберт здивував мене запрошенням приїхати на відкриття його персональної виставки — вже другої з початку роботи в коледжі. Він стверджував, що запрошує мене через ту підтримку, яку я подавала йому в роботі, й чесно пояснював, що не має для мене притулку. Я витлумачила це так: він хоче запросити мене, але сам не знає, чи хоче, щоб я дійсно приїхала.

Мені не хотілося викликати його незадоволення, але й сама не бажала бути незадоволеною, тому виїхала з Вашингтона — вам же відомо, звідти всього один день їхати машиною — й зупинилась у мотелі № 6, поза межами міста. В новій художній галереї Ґрінхільського коледжу влаштовували тоді невеличкий прийом з фуршетом. Телефонувати Роберту я не наважилась, однак надіслала записку на поштову скриньку за декілька днів до приїзду, але він одержав її надто пізно.