Сон кельта
- Автор: Варгас Льоса Марио
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5083-0
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Сон кельта». Краткое содержание книги:
В основу сюжету покладено реальну історію легендарного борця за незалежність Ірландії Роджера Кейсмента. Колишній британський консул, якому надали широкої популярності звіти про лиходійства, що чиняться колонізаторами в Конго і Амазонії, був страчений за заклики до заколоту проти панування Британської імперії. Останні свої дні Кейсмент провів у камері у повній ізоляції, зраджений друзями та соратниками, обуреними його змовою з німцями і гомосексуальними зв’язками, про які стало відомо з його щоденника — чи то справжнього, чи то сфальсифікованого.
2010 року у видавництві «Фоліо» вийшов роман Льоси «Витівки кепського дівчиська».
Роман «Сон кельта» українською друкується вперше.
— А ви не боїтеся смерті?
Монтейт стенув плечима.
— Я багато разів бачив її близько. У Південній Африці, під час війни з бурами, вона була зовсім поруч. Усі ми боїмося смерті, так я думаю. Але смерть буває різною, сер Роджер. Померти в битві за свою батьківщину — це така сама достойна смерть, як і померти за свою родину або за свою віру. Вам не здається?
— Так, ви маєте слушність, — погодився Кейсмент. — Сподіваюся, що коли нам випаде нагода померти, то ми помремо саме так, а не ковтаючи цю амазонську речовину, що, певно, не дуже добра на смак.
Напередодні від їзду Роджер поїхав на кілька годин у Цоссен, щоб попрощатися з отцем Кротті. Він не ввійшов на територію табору. Попросив покликати домініканця, й вони здійснили тривалу прогулянку в лісі під кронами ялин і беріз, які вже зазеленіли. Отець Кротті вислухав довірчі зізнання Роджера мовчки, жодного разу не урвавши його. Коли він замовк, священик перехрестився. Запала тривала мовчанка.
— Їхати в Ірландію, думаючи, що повстання приречене на поразку, це форма самогубства, — нарешті озвався священнослужитель, наче міркуючи вголос.
— Я їду з надією зупинити його, отче. Поговорю з Томом Кларком, з Джозефом Планкетом, із Патриком Пірсом, з усіма керівниками. Спробую пояснити їм резони, чому ця жертва видається мені марною. Замість прискорити здобуття незалежності вона затримає його. І…
Він відчув, що горло йому стислося, й замовк.
— Що з вами, Роджере? Ми друзі, і я тут, щоб допомогти вам. Ви можете довіряти мені.
— Я бачу видіння, яке не можу викинути з голови, отче Кротті. Ці ідеалісти й патріоти, які йдуть на загибель, прирікаючи свої родини на життя в убогості, на жахливі репресії, принаймні знають, що вони роблять. Але ви знаєте, про кого я весь час думаю?
Він розповів йому, що в 1910 році виступив із промовою в Ермітажі, будинку у кварталі Ратфарнгем, на передмісті Дубліна, де була розташована двомовна школа Святого Енди Патрика Пірса. Поговоривши з учнями, він дав їм предмет, який зберігав після своєї подорожі до Амазонії, — духову рушницю вітото, — сказавши, що це буде призом за кращий твір ґельською мовою для учнів останнього року навчання. Його глибоко вразив екстаз, із яким ті десятки юнаків говорили про Ірландію, вразила палка й войовнича любов, із якою вони згадували її історію, її героїв, її святих, її культуру, вразило, з яким релігійним натхненням вони співали стародавні кельтські пісні. І вразив його також глибоко католицький дух, який панував у школі разом із цим палким патріотизмом: Пірс домігся, щоб обидві речі злилися й були чимось одним для тих юнаків, як були вони чимось одним для нього та його брата й сестри, Віллі та Маргарет, які також учителювали у школі Святого Енди.
— Усі ті молоді люди підуть на смерть, перетворять себе на гарматне мясо, отче Кротті. Тримаючи в руках гвинтівки та револьвери, з яких вони навіть не вміють стріляти. Сотні, тисячі невинних, таких, як ці, битимуться проти гармат, проти кулеметів, проти офіцерів і солдатів наймогутнішої у світі армії. Щоб нічого не досягти. Хіба це не жах?
— Безперечно, це жах, Роджере, — погодився чернець. — Але водночас неправда, що вони не досягнуть нічого.
Він зробив тривалу паузу, а потім заговорив повільно, схвильовано й з болем у голосі:
— Ірландія — країна глибоко християнська, вам це відомо. Можливо, через своє особливе становище окупованої країни вона більше, аніж інші, сприйняла послання Христа. А може, тому, що ми мали таких місіонерів і апостолів, як святий Патрик, що володіли неймовірним даром переконувати, віра проникла там набагато глибше, аніж в інших частинах світу. Наша релігія — це релігія насамперед для тих, хто страждає. Для принижених, для голодних, для переможених. Ця віра не дозволила нам розпастися як країні, попри ту силу, що намагалася нас розчавити. У нашій релігії головна ідея — мучеництво. Принести себе в жертву, віддати своє життя. Хіба не так учинив Христос? Він утілився в людину й витримав найжорстокіші катування. Зраду, тортури, смерть на хресті. Хіба він не досяг нічого, Роджере?
Роджер пригадав Пірса, Планкета, цих молодих людей, переконаних, що боротьба за свободу є містичною, а не лише громадянською.
— Я розумію, що ви хочете сказати, отче Кротті. Я знаю, що такі люди, як Пірс, Планкет і навіть Том Кларк, який має славу реаліста й практика, знають, що повстання — це пожертва. І переконані, що, пішовши на смерть, вони створять символ, який мобілізує всю енергію ірландців. Я розумію їхнє прагнення принести себе в жертву. Але чи мають вони право тягти за собою людей, позбавлених їхнього досвіду, їхнього ясного бачення, юнаків, які не знають, що йдуть на смерть лише для того, аби подати приклад?