Останній дон
- Автор: Пьюзо Марио
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дом "Всесвіт"
- Переводчик: Анатолий Васильевич Онышко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній дон». Краткое содержание книги:
Також написав романи «Дурні вмирають» (1978), «Сицилієць» (1984), «Четверта К» (1991) і кілька кіносценаріїв. 1996 р. вийшов роман «Останній дон», який є завершенням «Хрещеного батька». В ньому діють герої прославленого роману та їхні нащадки.
Шаркі запросив Кросса до свого будинку, справжнього бунгало, похмурого і занехаяного всередині, всюди проступала занедбаність, властива житлам, де нема жінки і дітей. Передусім Шаркі зателефонував Поллардові, щоб потвердити особу свого відвідувача. Потім без будь-якої ґречності, не запропонувавши ні сісти, ні випити, проказав:
— Ну, запитуйте.
Кросс відкрив портфеля й дістав паку стодоларових купюр.
— Тут десять тисяч, — сказав він, — і тільки за те, що ви погодились розмовляти. Але розмова забере трохи часу. Тож як щодо пива і місця, де можна було б сісти?
Обличчя Шаркі осяяла усмішка, і воно зразу стало напрочуд милим. «З цього поліцая, певне, буде добрий партнер», — подумав Кросс.
— Ну, ти мені до вподоби, — тішився Шаркі, недбало запихаючи гроші до кишені штанів. — Ти, бачу, не в тім'я битий і знаєш, що балакучим роблять гроші, а не всілякі вигадки.
Вони сіли за невеликий круглий столик на задній терасі бунгало, звідки видніло Тихоокеанське шосе, а за ним піщані пляжі й вода, і пили пиво просто з пляшок. Шаркі ляскав себе рукою по кишені, пересвідчуючись, що гроші ще й досі там.
— Якщо я почую правду, — заговорив Кросс, — тут є для тебе ще двадцять тисяч доларів, які я одразу й віддам. Згодом, якщо мовчатимеш, що я заходив сюди, я навідаюсь десь за два місяці і привезу ще п'ятдесят тисяч.
Шаркі всміхнувся, але тепер його обличчям промайнула тінь недовіри.
— Через два місяці тобі вже буде байдуже, розповім я чи ні, так? — запитав він.
— Атож.
Шаркі нараз споважнів і заявив:
— Я тобі не казатиму нічого, що могло б когось звинуватити.
— Гай-гай, тоді ти не знаєш, хто я насправді. Може, тобі краще знову подзвонити до Полларда.
— Я знаю, хто ти, — коротко відказав Шаркі. — Джім Лоузі говорив мені, щоб я ставився до тебе справедливо. І то завжди. — І Шаркі прибрав позу уважного слухача, що становила частину його професії.
— Ти і Джім Лоузі були партнерами протягом останніх десяти років, і ви обоє чимало заробляли ще й збоку. А потім ти пішов у відставку. Мені хотілося б знати чому.
— Отже, ти прийшов розвідати про Джіма, — зітхнув Шаркі. — Це дуже небезпечно. Джім — найсміливіший і найвправніший поліцай, якого я коли-небудь знав.
— А як щодо чесності? — запитав Кросс.
— Ми були поліцаями, і то в Лос-Анджелесі. Ти хоч знаєш, що це, в біса, означає? Якби ми працювали по-справжньому і витрушували лайно з жовтозадих та чорнопиких, нас звинуватили б і ми б утратили роботу. Без усякого клопоту ми могли заарештувати тільки білих негідників, які мали гроші. Дивись, я не маю упереджень, але чому я повинен запроторювати до в'язниці білих хлопців, тоді як до решти мені зась? Де ж тут правда?
— Але, як я знаю, в Джіма повні груди медалей. І ти теж дещо отримав.
— У тому місті, — зневажливо стенув плечима Шаркі, — не можна не стати героєм-поліцаєм, якщо маєш бодай дрібку духу. Чимало з тих гнид не знали, що можна й далі провадити свій бізнес, якщо тямити, як звертатись до нас. А дехто з них був природжений убивця. Отже, ми мали боронитись, і нам дісталися медалі. Повір мені, ми ніколи не прагнули встряти в бійку.
Кросс сумнівався в усьому, що казав йому Шаркі. Джім Лоузі, попри своє вишукане вбрання, був ґевал ще з колиски.
— Ви були партнери геть в усьому? — запитав Кросс. — Ти знав усе, що діється?
— Із Джімом Лоузі? — засміявся Шаркі. — Та він завжди був паном. Часом я й не знав до ладу, що ми робимо. Я навіть не знав, скільки нам плататимуть. Джім заправляв геть усім і давав мені те, що, за його словами, становило мій справедливий пай. — Шаркі на хвилину замислився. — Він мав свої власні правила.
— Тож як ви робили гроші?
— Ми регулярно брали хабарі з кількох великих гральних синдикатів. Часом нам платили торгівці наркотиками. Певний час Джім Лоузі не хотів брати гроші з продажу наркотиків, та коли їх став брати кожнісінький поліцай, то вже брали й ми.
— А ти й Лоузі коли-небудь використовували негра на ймення Марлоу, щоб той виказував шишок наркотичної торгівлі?
— Ще б пак, — відповів Шаркі. — То був чудовий хлопець, що боявся власної тіні. Ми завжди його використовували.
— Отже, — розпитував Кросс, — ти здивувався, почувши, що Лоузі вбив його, коли той утікав, скоївши грабунок з убивством?
— Хай йому біс, нітрохи. Наркоманам голова таки баламутиться. Але вони такі нікчеми, що завжди все напартачать. А Джім у таких ситуаціях ніколи не попереджає, як нас учили, а мерщій стріляє.