Діти Дюни
- Автор: Херберт Фрэнк
- Серия: Дюна #3
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7665-9
- Переводчик: Наталя Михаловська
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Діти Дюни». Краткое содержание книги:
— Ти знаєш, що Фарад’н тут, на Арракісі? — спитав Лето.
— Ґурні казав мені, коли прилітав минулої ночі.
І Проповідник подумав: «Як холоднокровно виважені його слова. Він схожий на мене за давніх днів».
— Я опинився перед складним вибором, — промовив Лето.
— Я думав, що ти вже все вирішив.
— Ми знаємо цю пастку, батьку.
Проповідник кашлянув. Напруження підказало йому, наскільки вони близько до переломної кризи. Тепер Лето не міг покладатися на чисте видіння, необхідне було видіння кероване.
— Ти потребуєш моєї допомоги? — спитав Проповідник.
— Так, я повертаюся до Арракіна й хотів би піти туди як твій поводир.
— З якою метою?
— Ти хотів би ще раз проповідувати в Арракіні?
— Можливо. Є речі, яких я ще їм не сказав.
— Ти не повернешся до пустелі, батьку.
— Якщо піду з тобою?
— Так.
— Я зроблю все, що ти вирішиш.
— Ти подумав? Там, із Фарад’ном, буде твоя мати.
— Безсумнівно.
Проповідник укотре прокашлявся. Це був вияв знервованості, якої ніколи не допустив би Муад’Діб. Його тіло надто далеко відійшло від давнього регламенту самодисципліни, його розум надто часто провалювався в безумство через Джакуруту. Проповідник подумав, що, можливо, було б розсудливим не повертатися до Арракіна.
— Тобі не обов’язково йти туди зі мною, — сказав Лето. — Але там моя сестра, і я мушу йти. Ти можеш піти з Ґурні.
— І ти вирушиш до Арракіна сам?
— Так. Я мушу зустрітися з Фарад’ном.
— Я піду з тобою, — зітхнув Проповідник.
Лето відчув дотик давнього пророчого безумства в поведінці Проповідника й задумався: «Чи він знову грає в передзнання?» Ні. Він ніколи не пішов би цим шляхом. Знав пастку часткового зобов’язання. Кожне слово Проповідника підтверджувало, що він передав видіння синові, знаючи, що все у цьому Всесвіті вже передбачено.
Це були давні протистояння, що зараз насміхалися з Проповідника. Він тікав з одного парадокса в інший.
— То ми рушаємо за кілька хвилин, — промовив Лето. — Скажеш Ґурні?
— Ґурні не їде з нами?
— Я хочу, щоб Ґурні вижив.
Тоді Проповідник відкрився напруженню. Воно витало в повітрі довкола нього, залягало в землі під його ногами, рухалося, а осердям того руху було це недитя, його син. У горлянці Проповідника застряг тупий крик давніх видінь.
«Ця клята святість!»
Годі було уникнути піщаного напою з його страхів. Він знав, що їм протистоїть в Арракіні. Вони ще раз зіграють зі страшними й убивчими силами, що ніколи не дадуть їм спокою.
Дитина, що відмовляється брати в подорож батьківську збрую, — це символ найунікальніших людських здібностей. «Я не мушу бути тим, ким був мій батько. Я не мушу дотримуватися правил мого батька, ба навіть вірувати в те, у що вірував мій батько. Моєю силою як людини є спромога вирішувати самостійно, у що вірувати, а у що — ні, ким бути, а ким — ні».