Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Ну, от бачите! – знову сплеснула руками санiтарка. – Товариш хворий, хто вам дозволив нарушати медицинський режим?
– Марiєчко, пташко, не сердься… О, добридень, Докiє… – Свирид Яковлевич, не випускаючи з рук гранчастого терпуга, весело й змовницьки подивився на жiнок. На його незвично пожовтiлому чолi виступили дрiбнi краплини поту, а густа небрита щетина тепер просвiчувалася iскорками сивини. Бiля лiжка стояв уже лiтнiй лiсоруб i молодий чорнявий хлопець. На стiльцi, вигинаючись, лежала пила, в одному мiсцi присипана сталевою тирсою – Свирид Яковлевич терпугом сточував їй зуби. Санiтарка докiрливо похитала головою i вибiгла в коридор.
– Оце так хворий, – пiдiйшла до лiжка Докiя. – Пора б уже трохи i вгомонитися чоловiковi. Не маленький начеб.
– Розумiєш, Докiє, нам треба лiс валяти на будiвництво, а лiсорубiв – на пальцях полiчиш. Так ми невеличке удосконалення придумали: через два зубцi – третiй вкорочуємо. Здається, дрiбниця, а така пила вдвоє скорiше рiже. Як по маслу iде, тирсою не забивається, не стрибає по деревинi… Тiльки зубцi треба пiдрiзати особливо, отак, – звернувся до лiсоруба i, перехиляючись з лiжка, провiз терпугом по крицi. – Знайомся, Докiє, з людьми. Це – молодий художник Павло Данилович Кремець. Приїхав у творчу командировку на Подiлля. А це – лiсоруб Дем'ян Петрович. Вiн, кажуть люди, вночi у власнiй хатi може заблудитися, а в лiсах – нiколи.
– Бо в лiсах я родився, зрiс, а хату зовсiм недавно збудував – усе по чужих тинявся, – грубими, у шрамах пальцями обережно пересовує пилу Дем'ян Петрович.
– Ой, головний iде! – вiдчинивши дверi, в палату влетiла Марiєчка, подивилась на всiх зляканими очима i прожогом вискочила в коридор.
Лiсоруб, прикусивши губи, пiд схвальний погляд Мiрошниченка, засунув пилку пiд лiжко. Художник i Докiя сiли на стiльцi.
– Невеликий переполох. Старий з характерцем, – усмiхнувся Мiрошниченко i звернувся до художника: – Що у тебе нового?
Павло Данилович заворушився на стiльцi. Темний рум'янець хвилясте побiг до скронь. Захвилювався хлопець, як тiльки молодiсть хвилюється.
– Стiльки думок охопило мене, Свириде Яковлевичу, коли я попав до вашої МТС. Це прямо символiчно: на мiсцi тюрми стає тракторна станцiя. Повiв мене ваш заступник у камеру, де колись Кармелюк сидiв. Вiдкриває залiзнi дверi – i я бачу: на пiдлозi лежить добiрне пахуче зерно. Зерно там, де смерть ходила! Це, Свириде Яковлевичу, не просто звичайний факт, а, глибше подумати, суть нашого нового життя. Ви згоднi зi мною?
– Згоден. От збудуємо нову МТС, тодi сьогоднiшню будiвлю вiддамо пiд музей.
– Вiрно, Свириде Яковлевичу… Коли я вас малюватиму?
– Ну, це не швидко буде. I хочеться тобi чоловiка мучити i самому мучитись. От у мене iдея є: поїдь у Кам'янець-Подiльський. Там у музеї є портрет Кармелюка. Тропiнiн малював.
– Ви думаєте, Тропiнiн? Знавцi не мають таких даних.
– А вони хай краще їх пошукають. Усе говорить за це.
– Цiкаво. Ви якiсь матерiали вивчали?
– Не вивчав, а зустрiчати доводилося.
В цей час вiдкрились дверi, i головний лiкар у супроводi двох сестер увiйшов у палату. Позаду, витягаючи голову, злякано водила очима Марiєчка, але, побачивши, що все гаразд, зразу ж повеселiшала, заспокоїлась i знову заметушилась.
– Все збори i збори! – гримнув лiкар. – Тридцять п'ять рокiв працюю в лiкарнi, а таких пацiєнтiв, як цiєї зими, не було.
– Iсторична зима, Валер'яне Орестовичу, – обiзвався Свирид Яковлевич.
– Хворий, ви мене не просвiщайте. Сам знаю – iсторична! А хто ж iсторiю творить? – насупився. – Люди! Живi люди, а не хворi. До мене привозять хворих, поранених, а вони в халатах тiкають з лiкарнi. Спiшать iсторiю творити або, або… – Валер'ян Орестович помiтив залiзну тирсу на пiдлозi, нагнувся i спритно, не по лiтах, витягнув з-пiд лiжка пилку… – Марiє Iванiвно! – крикнув вiн на всю палату.
Марiєчка зразу ж обм'якла i, червонiючи, як троянда, опустила переляканi очi в пiдлогу. Вона добре знала, що коли лiкар величає по батьковi, – добра не жди.
– Марiє Iванiвно! – затряслись довгi сивi пасма на головi лiкаря. – Чи є у вас найменша рiзниця мiж лiкарнею i дров'яним складом? Ви медичний злочинець. Непоправний злочинець! Я вас пiд суд, пiд суд вiддам! Ви менi всi, – затупотiв на сестер, – з лiкарнi конюшню зробили! Хлiв зробили.
– Валер'яне Орестовичу, – крiзь сльози звернулась Марiєчка.
– Мовчать! Або говорiть, говорiть. Почуємо, Марiє Iванiвно, ваше наукове слово, – з'єхидничав старий.
– Уже й наукове… Хворий так просив, так просив, щоб йому пилу принесли. Це для удосконалення треба йому. В МТС треба. От ви працюєте над апаратами…