Велика рiдня

– Мамо, який менi сон приснився, – усмiхаючись, Югина легко скочила з лiжка i метнулась до колиски. Бiлоголовий Андрiйко – її безкрає щастя – стиснувши крихiтнi кулачки, здається, не спав, а щось обмiрковував, напружено, зосереджено. Югина з потайним хвилюванням i радiстю помiтила, що зараз вiн був найбiльше схожий на Дмитра. Ще кiлька днiв назад уся рiдня говорила: її син удався в Докiю, а ще ранiше вiдмiчала дивовижну подiбнiсть Андрiйка до Югини. I тiльки вона, мати, з кожним днем помiчала, як поволi пробивались батькiвськi риси на округлому лобастому личку дитини, як все бiльше горбатився нiс i темнiшали великi чоловiчки очей, за якими навiть бiлкiв не видно. I вже забуваючи за сон, вона нахиляється до колиски, щасливим поглядом вивчає навiть подих своєї дитини, наперед вiдгадуючи, як лягатимуть на миле обличчя новi риси, що тiльки-тiльки несмiливо стрепенулись, мов перша прозелень на чистому полi.

Через якусь хвилину, хвилюючись i радiючи, вже бачила перед собою Андрiя таким, яким був Дмитро, коли стрiла його лiтньої ночi в полi. Та незабутня нiч, розводячи завiсу рокiв, випливала з давнини, мов рiка iз туману, подзвонювала молодим мiсяцем, який так щедро розсiвав зiрки, що їм уже замало ставало мiсця на небi, – тому й падали на землю, на дальнi дороги i. темнi полукiпки озимини. Навiть цiлющий липовий настiй почула над собою молодиця.

– Мамо, подивiться, як зараз Андрiйко на Дмитра схожий, – одiрвалась од колиски.

Напiвтемне у хатi. На узорчастих вiкнах тремтять блищики зiрок, i срiбло квiток зсередини наливається нiжним цитриново-рожевим сяйвом. Од печi одривається Докiя, i Югина раптом бачить: в очах її матерi теж коливаються блищики, як двi iскорки на шибках.

Югина ще нiколи не бачила, щоб сухi зiницi Докiї обтяжувались сльозами.

– Мамо, що з вами? – кидається вперед i своїми теплими руками охоплює негнучкi пальцi Докiї.

– Горе, дочко. Горе навалило на нас…

– А де ж Дмитро? – скрикнула, не дослухавши матерi.

– За правдою поїхав. У саму столицю поїхав… До нашого уряду попрямував.

– Як же так? I менi слова не сказав… Мамо, чого вiн, цей крамар, хоче од нас? – тремтить голос молодицi, i вона поспiхом одягається, а потiм починає вкутувати сина.

– Ти куди, доню?

Але Югина вже не чує слiв Докiї. Пригорнувши до себе дитину, рiшуче прямує до дверей.

– Югино, куди ти?

– Куди? В район. В партiйний комiтет, мамо… Чого ж ви не сказали, коли Дмитро виїжджав? Кинулась би його здоганяти – не здожену. Прощавайте, мамо.

– Ти Андрiйка залиш. Куди тобi з ним у таке бездорiжжя йти?

– Iтиму. На край свiту iз сином своїм пройду, – поцiлувала Докiю в уста, вибiгла з хати.

– Югино…

Але навiть не оглянулась молодиця.

Мороз рухливими клубками кинувся з сiней, i незабаром Докiя, застигши посеред хати, стояла в холодному, сивому туманi, що погасив на вiкнах веселi блищики свiтанку.