Велика рiдня

– Дмитре! – смiючись i зiтхаючи, наближається до нього.

– Марто! – зупиняється, здивований i радiсний.

– Ой, Дмитре! Як же ти? Нiчого з тобою? – з тривогою дивиться у вiчi.

– Ти про що?

– Ну, про що ж? Про твоє… горе.

– Все добре, Марто.

– Яка я щаслива, Дмитре, – затискає теплими руками його велику й холодну. – Ти й не знаєш, яка я рада. Що б я й робила без тебе? Уже вiд того, що ти на свiтi живеш, радiснiше менi. Скiльки перемучилась за сьогоднi. Правда, дурна я?

– Спасибi, Марто. Яка ж ти хороша… Сiдай на сани – завезу тебе додому.

– Що ти? Що ти? – злякано вiдступає назад молодиця i тiльки тепер сторожко оглядається навколо себе.

– Боїшся?

– Чудний ти, Дмитре, ой, чудний. З тобою я на край свiту поїхала б i не охнула. А зайвих слiв не хочу нi сама чути, нi щоб твоя жiнка нарiкала на мене… Та хiба ти розумiєш що-небудь… Пожив би ти хоч день моїм життям. Прощавай, Дмитре, – ще раз оглянулась навколо, рвучко притиснулась щокою до його руки i пiшла у мовчазну вулицю. I не тiльки на небi, а й на душi визорiло в чоловiка. Ходою пустив конi, а сам подобрiлим поглядом оглядав своє рiдне село, свою рiдну заснiжену землю.

– Дорогi мої, любi, – не знати до кого промовив: чи до своєї родини, чи до Марти, чи до зоряного привiлля, що мерехтiло, переливалось чистим сяйвом.

Наскiльки йому тепер, пiсля пережитого, усе стало дорожчим i милiшим. Оте щоденне, буденне життя, затiнене, сповнене всякими турботами, бiльшими i дрiб'язковими, тепер повiнню заливала нова хвиля прозорої i дужої любовi; тi трепетнi чуття i думи, що з роками, вiддаляючись од порога молодостi, все рiдше приходять до нас, оповили його, як оповиває чисте надвечiрнє свiтло розквiтлий сад.

«Працюватиму ж як. Для себе, для людей», – i солодко щемiли його великi дужi руки, начеб вже стискували чепiги у весняному полi.

Прояснений увiйшов у хату, i зразу ж повеселiшала його сiм'я, радiсно затрiщав огонь у печi, засмiявся Андрiй i простягнув до батька крихiтнi рученята.

Уже в темрявi Дмитро почув сльози на очах дружини.

– Ти плачеш, Югино?

– Нi, то вiд радостi, любий. Як поїхав ти, мене наче хто наскрiзь ножем проткнув, – мiцнiше притулилась до чоловiка. – Ну, що я тобi можу бiльше сказати? Хiба про таке розкажеш? – Пiдбилась головою пiд його руку… Не раз так i засинала, мов дитина.

– Югино, я сьогоднi Марту бачив, – хвилюючись, сказав пiсля довгого роздуму i потiм розповiв про зустрiч, лише утаїв слова молодицi, що вона з ним i на край свiту поїхала б. З прихованою тривогою ждав жiнчиного слова. Вiн по одному голосу пiзнає, що вона ховає в найпотаємнiших схованках i чи зрозумiє його чесну дружбу i приязнь до першої любовi, чи не прийме це за власну образу.

– Славна вона жiнка, Дмитре. Дуже славна. Можна було тобi приїхати з нею до нас.

– Теж таке вигадаєш, – здивувався Дмитро, але не пожалкував, що не запросив Марту до себе – все село тодi чортзна про що заговорило б. Та й хтозна, чи так би думала Югина, як тепер, коли б приїхав з Мартою.

– Язикiв нема чого боятися. Коли їх боятися, то прийдеться вовком трубити. Ти ж знаєш, що поганець i найкраще болотом обкидає. А нам нема чого на дурнiв зважати. Я вiрю тобi, Дмитре.