Велика рiдня

Утомлена, увiйшла в лiси, знову ж таки думаючи про те саме.

Бiля повороту сiла на снiг, i вмить солодка млость розлилась по всьому тiлi, далекими крильми вiйнула думка про сон. Молодиця зразу скочила на ноги.

«Не можна спочивати!» – напружилась, ледве втримуючи дитину зомлiлими руками. Од болю вони набрякали i розтягувалися. Мороз уже зайшов у пучки i колов їх тупими голками. Ще пройшла з версту i присiла на пеньок, розтираючи стужевiле обличчя i пальцi.

Вдалинi зафоркали конi. Югина швидко пiдвелася. Назустрiч їй мчали легенькi крильчастi саночки. Вiзник круто зупинив коней, i сани пiшли затоки, перегородивши дорогу.

– Ти куди, жiнко добра? – здивовано запитав Вiктор Снiженко, стираючи пухнасту паморозь з вислих, лiплених брiв. Гострим оком вiн здалеку помiтив, що втомлена жiнка спочивала на обочинi.

«Отак i до смертi недалеко».

Югина пильно поглянула на сухорляве рухливе обличчя невiдомого чоловiка. Помiтивши спiвчуття в розумних очах, раптом зашарiлась, чогось вище пiднесла Андрiйка.

– За правдою йду, – тихо вiдповiла.

– Тодi сiдай до нас, – засмiявся вусатий червонолиций вiзник. – Товариш Снiженко завезе тебе у наш колгосп. Там наша правда починається. Це треба розумiти! Поїдемо, молодичко? В один льот домчимо. Дитину, дитину краще закутуй. Ну, по руках? їдемо?

– Нi, менi в район треба.

– В район? До кого? – вискочив iз саней Снiженко. – Куди тобi по такiй дорозi! Бач, з коней пара, як туман, iде. Потомилися. А ти ще з дитиною.

– Дiйду.

– Нiкуди ми тебе не пустимо.

– Так i не пустите.

– Ти що, дитину заморозити хочеш? Не бачу, як втомилась? Не пустимо – i край.

– Нема такої сили в свiтi, щоб мене не пустила, – гордовито випросталась Югина i, обходячи дорогу, рiшуче ступила в снiг.

– Чи ти не жiнка Горицвiта? – пильно поглянув Снiженко на Югину, пригадуючи слова Дмитра в райпарткомi.

– А ви звiдки знаєте? – зупинилася.

– Знаю, знаю! – весело розсмiявся. – Бачив твого вояку. От що значить кохання! – звернувся до вiзника. – Не встиг чоловiк виїхати з дому, а жiнка за ним навздогiн.

– Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.

– Що Дмитровi сказали? – застигла, загрузнувши на обочинi.

– Щоб ти додому повернулася. Сiдай у сани, бо нi слова не почуєш од мене.

I Югина покiрно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого Снiженка. Той допомiг їй сiсти, пильно поглянув на Андрiйка, примруживсь:

– Викапаний батенько… Ти не журись, – звернувся до Югини. – Приїде твiй милий через пару годин. Усе добре! Тiльки жени його на люди. Ломакою жени, щоб не закисав бiля горшкiв. I розумний чоловiк, а обгородився своїм господарством, наче в клiтцi сидить.

– Розгородиться, – радiсно вiдповiла. – Ви ще не знаєте його.

– Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.

– Мало вивчили.

– Словом, кругова порука. Це треба розумiти, – обiзвався вiзник i пiдморгнув сивою од паморозi бровою.

На полi стало холоднiше. Заснiженi проводи кидали на срiбну скатерть кiлькаметровi бинди, а телеграфнi стовпи гудiли низько i тривожно, як середина пiанiно. Бiля розстаннi Снiженко притримав конi, скинув кожух i наказав молодицi: