Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Не хочу я туди йти, — заскиглив Мантулик, коли перед ними відчинилися ворота Гаренголу. — Там привиди.
Кізвик почув, та цього разу тільки всміхнувся.
— Вибирай, кухарчуку: або заходиш у гості до привидів, або стаєш серед них своїм.
І Мантулик зайшов разом з усіма.
У лункій лазні, вибудуваній з каменю та колод, бранців роздягнули і змусили відшкрябати бруд у купелях гарячої, аж пекучої, води. За ними спостерігали дві люті старі баби, гучно та безсоромно обговорюючи полоняників, наче тільки-но куплених на базарі віслюків. Коли настала черга Ар’ї, матуся Амабела заквохтала розпачливо з її збитих ніг, а матуся Гара намацала на пальцях мозолі, натерті від довгих вправ з Голкою.
— Оцими пальцями, мабуть, масло збивала, — мовила вона. — Селянський вилупок, ге? Та нічого, дівчинко, у цьому світі можна нівроку видертися нагору, тільки треба тяжко працювати. А як не працювати, то будеш бита. До речі, як тебе кличуть?
Ар’я не сміла назвати справжнє своє ім’я, та «Арік» теж не годилося, бо було хлопчаче, а баби вже бачили, що вона не хлопчик.
— Куна, — відповіла вона, згадавши першу-ліпшу дівчинку з недавнього минулого. — Ломик кликав мене Куною.
— Воно й видно, — пирхнула матуся Амабела. — На голові така стріха, аж страшно, ще й вошей повно. Зріжемо її геть, підеш на кухню.
— Я б краще порала коней. — Ар’я любила коней, а в стайнях могла трапитися нагода вкрасти собі одного та втекти.
Матуся Гара дала їй такого ляпаса, що набрякла губа знову тріснула навпіл.
— Припни язика, бо пошкодуєш. Тебе ніхто не питає!
Кров у роті мала солоний залізний присмак. Ар’я опустила очі долу і нічого не відповіла. «Якби я досі мала Голку, ти б мене вдарила, еге ж», майнула в неї похмура думка.
— Князь Тайвин та панове лицарі мають машталірів і зброєносців, щоб ходили за їхніми конями. Ото ще здалася їм така почвара, як ти, — мовила матуся Амабела. — У кухні затишно та чисто, завжди горить вогонь і вдосталь їжі. До тебе люди з добром, а ти, бачу, сама собі ворог. Гей, Гаро! Мабуть, треба віддати її Висові.
— Як скажеш, Амабело.
Їй дали сорочку з сірої грубої вовни, пару черевиків, що погано пасували, і випхали геть.
Вис служив за підкоморія у Плакучій Башті. То був опецькуватий чолов’яга з носом, що скидався на пухлий чиряк, та розсипом червоних прищів у кутку товстогубого рота. Ар’я була в числі шести відісланих до нього бранців. Він наскрізь просвердлив свою здобич хижим оком.
— Ланістери мають ласку до тих, хто їм добре служить. Це честь, якої ніхто з вашої зграї не вартий. Та на війні мусимо всякий набрід приставляти до діла. Працюйте тяжко, знайте своє місце — тоді, може, одного дня злетите так високо, як я. Та не думайте скористатися з доброти його мосці — він-бо піде в похід, а я лишуся тутечки.
Він ще довго походжав набундючено туди-сюди перед ними і просторікував, як вони мусять опускати очі перед шляхетним панством, розтуляти рота, тільки коли їх спитають, ніколи не траплятися його мосці на дорозі.
— А я ніс маю такий, що все чує, — вихвалявся Вис. — Він чує непокору, чує гонор, чує свавілля. От тільки винюхаю щось таке — тоді начувайтеся. Від вас я бажаю чути єдиний сморід — сморід страху.
Даянерис II
На стінах Карфу люди били у литаври, вітаючи їхнє наближення. Інші дмухали у чудернацькі роги, що обвивалися навколо тіл, наче величезні спижеві змії. З міста з’явилася валка верблюжих вершників — правити за почесну варту. На собі вони мали лускату спижеву броню, шоломи з мідними іклами на вепрячих писках та довгими чорними шовковими китицями; сиділи вершники на високих сідлах, викладених рубінами та гранатами. Верблюди мали на спинах попони чи не сотні різних кольорів.
— Карф — найвеличніше місто, що колись було чи колись постане, — сказав їй П’ят Прей ще тоді, серед кісток Ваес Толорро. — Це середина світу, брама між північчю та півднем, міст між сходом та заходом. Це місто таке давнє, що людська пам’ять не зберегла часу його заснування, і таке красне, що Саафос Премудрий вийняв собі очі, побачивши Карф уперше, бо знав, що решта світу після того завжди здаватиметься йому бридкою та жалюгідною.