Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— Він відсилав дружину назад до Соколиного Гнізда, а сина — на виховання до Дракон-Каменя… хотів діяти…
— То ви отруїли його першим.
— Ні! — Пицель спробував слабенько впиратися. Шагга загарчав і вхопив його за голову. Долоню гірський ватажок мав таку величезну, що розчавив би черепа маестра, наче яйце, якби трохи стиснув.
Тиріон поцокав язиком.
— Я бачив серед ваших трунків сльози Лису. Власного маестра князя Арина ви відіслали і взялися порати його вельможність самі, щоб він не зміг уникнути смерті.
— Облуда!
— Ану поголи його чистіше, — наказав Тиріон. — Знову шию.
Сокира знову ковзнула вниз, хрустко шкрябаючи шкіру. Пицелеві губи затрусилися, на них виступили пухирі піни.
— Я намагався врятувати князя Арина! Присягаюся…
— Обережніше, Шагга, ти його порізав.
Шагга загарчав.
— Дольф народжував воїнів, а не голярів.
Коли старий відчув, як шиєю на груди йому стікає кров, він здригнувся, і останні сили його залишили. Пицель наче зіщулився, став удвічі менший та слабший, ніж коли вони вдерлися до його опочивальні.
— Так, — заскиглив він, — так, Колемон давав проносне, тому я його відіслав. Королева хотіла смерті князя Арина, хоч і не казала, бо Варис слухав, завжди слухав, але ж я дивився на неї й сам бачив. Але отруту дав йому не я, присягаюся!
Старий заплакав, схлипуючи.
— Варис вам розкаже, то був хлопець, його зброєносець. Звався він Гуго, то напевне він зробив, от спитайте сестру, спитайте…
Тиріон відчув відразу.
— Зв’яжіть його та виведіть геть, — наказав він. — Киньте до кам’яного мішка.
Пицеля витягли крізь сплюндровані двері.
— Ланістерів, — стогнав він, — усе заради добра Ланістерів…
Коли маестра прибрали, Тиріон трохи пошукав у його приміщеннях і забрав з полиць ще кілька невеличких слоїків. Круки буркотіли над його головою; їхні голоси були дивно заспокійливі. Треба буде когось знайти, щоб порав круків, доки Цитадель не надішле нового маестра замість Пицеля.
«А це ж саме йому я сподівався довіритися.» Варис та Мізинець, як він підозрював, мали не більше вірності… тільки що краще ховалися, а тому були небезпечніші. Може, батьків спосіб виявився б найкращим: покликати Ілина Пейна, виставити три голови на брамі, та й по тому.
«Ой, яке красне було б видовисько», подумав про себе Тиріон.
Ар’я VI
«Страх ріже глибше, ніж меч», повторювала собі Ар’я, та від того страх не минав. Вона мусила призвичаїтися до нього так само, як до черствого хліба та пухирів на пальцях ніг після довгого дня походу твердою, розбитою коліями дорогою.
Вона раніше гадала, що вже знає, як це воно — боятися, але у тій коморі на березі Божого Ока на неї чекали нові знання. Вісім днів Ар’я сиділа там, перш ніж Гора наказав вирушати, і щодня вона бачила чиюсь смерть.
Гора приходив до комори вранці, щойно поснідає, і обирав одного з бранців для допиту. Селяни ніколи не здіймали на нього очей. Мабуть, гадали, що як вони не дивитимуться на нього, то й він їх не помітить… але він помічав і вибирав, кого хотів. Не можна було ані сховатися, ані обдурити його, ані віднайти якийсь інший спосіб вберегти себе.
Одна дівчина ділила постіль з одним зі стражників три ночі поспіль. На четвертий день Гора обрав її. Стражник не сказав ані слова.
Один старий всенький час усміхався, лагодив воякам одежу і белькотів про свого сина, що служить золотокирейником у Король-Березі.
— Він на королівській службі, — розказував старий усім навколо, — вірнопідданий ясного пана короля нашого. Так само, як і я. Ми за Джофрі!
Він повторював те саме так часто, що інші бранці почали називати його Ми-за-Джофрі, коли стражники не чули. Ми-за-Джофрі забрали на п’ятий день.
Молода мати з рябим після віспи обличчям пообіцяла розповісти усе, що знає, якщо не чіпатимуть її дочку. Гора її вислухав, а наступного дня забрав дочку, щоб упевнитися, що мати нічого не приховала.
Тих, кого обирали, допитували просто перед очима інших бранців, щоб ті бачили, яка доля чекає бунтівників та зрадників. Питання ставив чолов’яга, якого інші звали Лоскотуном. Обличчя він мав таке пересічне, а одяг — такий простий, що Ар’я не відрізнила б його від інших селян, якби не бачила за роботою.
— У руках Лоскотуна вони так верещать, що аж обсцикаються, — казав старий сутулий Кізвик. Саме його Ар’я намагалася вкусити, саме він назвав її лютим створінням і вдарив по голові кольчужним кулаком. Інколи він допомагав Лоскотуну. Були й інші помічники. Сам пан Грегор Клеган зазвичай стояв без руху, дивився і слухав, доки нещасні не помирали.