Викрадачі

— Це погано. — Я доїла лазанью, аби потім не шкодувати, що залишилася голодною — мало за чим ще доведеться шкодувати? У мене ще залишався незакінченим Ісак Ньютон, а книжка виявилася куди цікавішою, ніж мені здавалося спершу. Розум проти віри.

Роберт замовив десерт, і ми з ним обговорили своїх улюблених живописців. Я зізналася у своїй любові до Матісса й уголос висловлювала припущення, якого вигляду набули б наш веселенький стіл, завіси, троянда під пензлем Матісса. Роберт сміявся й не визнавав, що він більш традиційний художник і дуже цікавиться імпресіоністами. Можливо, це було очевидним, а можливо, критика його робіт призвичаїла Роберта не визнавати своїх уподобань. Його слава зростала; він випередив своїх вчителів і пихатих товаришів по навчанню, художників-концептуалістів. Це вчувалося в тому, що він розповідав і як саме. Іще ми обговорили книги. Він обожнював поезію й декламував Єйтса й Одена, з якими я трохи познайомилась у школі, а також Чеслава Мілоша, збірку поезій якого я прочитала колись давно, тому що побачила томик на столі в Робертовому кабінеті. Романи йому здебільшого не подобалися, тож я погрожувала надіслати великий роман вікторіанської епохи — на кшталт бомби поштою — «Місячний камінь»[123] або «Мідлмарч».[124] Роберт сміявся й казав, що не читатиме цього.

— Але ж вам повинна подобатися література дев’ятнадцятого століття, — наполягала я. — Принаймні французьких авторів, тому що ви любите імпресіоністів.

— Я не говорив, що люблю їх, — не погодився зі мною Роберт. — Я сказав, що пишу певні картини, це так — зі своїх власних міркувань. Деякі з них дійсно нагадують імпресіонізм, так сталося.

Нічого такого про свої картини він також не говорив, але я не стала виправляти його. Пригадую, що тоді він іще розповів мені, як одного разу мало не розбився на літаку.

— Того разу я повертався до Нью-Йорка з Ґрінхіла — якраз під час мого викладання у вашому коледжі, у Барнетті. З одним двигуном літака щось сталося, тож пілот звернувся до пасажирів і попередив, що маємо робити аварійну посадку, хоча ми були вже майже на підході до аеропорту Ла-Гуардіа.[125] Жінка, яка сиділа поряд зі мною, дуже злякалася. Жінка вже літня, на вигляд така собі домогосподарка. Перед цим вона щось розповідала мені про свого чоловіка — здається, про його роботу, не пам’ятаю вже. Коли ж літак почав перехилятися на один бік й загорівся напис «Пристебнути ремені», вона потяглася й охопила мене за шию. — Роберт скатав серветку в тугу трубочку.