Смерть Верґілія
- Автор: Брох Герман
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-52-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть Верґілія». Краткое содержание книги:
Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).
Неподобна була штовханина ця навколо столу, де лежав заповіт, — така неподобна, що довелося утрутитись рабові; та лише вкрай невдоволено люди дали йому відтіснити себе знову в туман невидимости; все це тривало довгенько, й коли зрештою всі вгамувалися й стіл перед Луцієм знов спорожнів, цей озвався удруге, вже сливе нетерпляче:
— Я готовий, Верґілію.
Ох, як важко, як же важко зібратись так швидко з думками! Власне, Луцій мав би і сам здогадатись про це.
— Зараз, мій Луцію…
— Не поспішай… ніщо нас не квапить, — сказав Плотій.
— Послухайте, друзі, перше ніж ми розпочнемо… Ви не забули, що казав Авґуст?..
— Ну звісно.
— Так ось, перший мій заповіт Цезар бачив, і знати, що в ньому, гадаю, варто й вам, тим, хто захищає мене і підтримує…
— Ми не самі тут… — урвав його Луцій, показавши на раба.
— Раб? Певна річ, я впізнав його…
Впізнавати і бути упізнаним… Це була зустріч, спіткання навіки, це була злука, поєднання навічне душею і тілом, поєднання із тим, хто носить кайдани.
— Хіба ти не хочеш спочатку спровадити раба, а тоді вже узятися за заповіт?
Дивно, що в Луція стачило духу отак це сказати — доволі-таки непоштиво; та все обійшлося: раб з незворушною міною поспішив із покою й водночас залишився у ньому, так ніби роздвоївся.
Плотій згорнув руки на череві, схрестивши великі пальці:
— От і добре, тепер ми самі.
Як же різко й зневажливо на нього накинулась Плотія: «Навіщо вам бути самим? У самоті лиш кохаються, а ви ж бо… ви тут про гроші розводитесь».
— Не про гроші, уже не про гроші мої…
Образливо чути було ці слова від Плотії, адже вона, хоч тепер і далека від нього, мала б знати, що про багатство і гроші він ніколи й не думав.
— Щодо власних грошей розпорядився ти в першім своїм заповіті, щодо власних грошей розпоряджаєшся ти і тепер, — заперечив рішуче Плотій. — А решта, що ти оце кажеш, — то все дурниці.
На щастя, на це можна було відповісти, не викриваючи й не ображаючи Плотію.
— Мені гроші дісталися з ласки і щедрости друзів, і сама справедливість вимагає від мене повернути ці гроші назад… Тим-то мене не полишають і досі сумніви, чи маю я право, як учинив у тім першім своїм заповіті, так багато лишати своєму братові Прокулу, хоч я й дуже люблю його за доброту й щиросердість.
— Дурниці усе це, звичайно.
А Луцій всміхнувся:
— Давні звичаї, а також добробут держави вимагають лишати маєтність у власній родині, щоб її зберігали і прибавляли.
— Як казати серйозно, Верґілію, — рішуче промовив Плотій, — то ти маєш право і навіть повинен розпоряджатися своєю маєтністю тільки на власний розсуд; усім, що ти нажив, ти завдячуєш лише самому собі і своїй праці.
— Те, що нажив я своєю працею, не порівняти з усіма тими благами, що дістались мені від щедрот моїх друзів, тому я й розпорядився, щоб мій римський будинок на Есквіліні, як і той, що в Неаполі, повернули Октавіанові, а маєток, той, що в Кампанії, — Меценатові… Крім того, я прошу Авґуста, щоб він дозволив Алексісу, який ще кілька років тому знайшов собі дах над головою в будинку на Есквіліні, мешкати там і далі; про таку ласку я прошу й у Прокула для Цебета; життя на селі завжди було вельми корисне й цілюще, навіть конче потрібне і для слабкого здоров’я, і для поезії юного Цебета, тож я хотів би, щоб у будь-який час він міг безперешкодно дістати притулок у Андах… А найкраще для нього, напевне, було б, щоб він ще й потрохи там порався коло землі…
— А більше ці двоє не дістануть нічого?
— Дістануть…Те, що статки мої у готівці великою мірою перевищують власні потреби, що ці статки (я б навіть сказав, усупереч волі моїй, але з волі друзів) виросли вже до кількох мільйонів, — це ні для кого не таємниця, тим більше для вас… Отож із цих грошей я кожному — і Цебету, й Алексісу — заповідаю по сто тисяч сестерціїв; я там відписую й ще деякі суми, вже менші, тільки не хочу їх зараз усі називати; а до них ще потрібно додати ті суми, які я лишаю моїм власним рабам…