Смерть Верґілія
- Автор: Брох Герман
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-52-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть Верґілія». Краткое содержание книги:
Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).
Довго, незмірено довго підводив він руку; вона не хотіла все слухатись і хапалася за порожнечу, за сліпоту, за сліпоту невидющу.
«Будь-яке око, будь-яке вирване око я вставлю на місце, — лікар промовив. — Поглянь ось у це моє дзеркало, і враз знову станеш видющим».
— Я вже й не знаю…
Чи були це слова? Що то раптом упало в ніщоту? Ті слова чи щось інше? Щойно лунала цілком зрозуміла ще і, безперечно, його ж таки мова, і раптово її вже не стало, провалилась в ніщоту, обернулась на чуже бурмотіння, загубилась у хаосі тих голосів, в обіймах вогню і криги…
А той кульгавий знов так і вродився, і разом із ним і величезна процесія постатей-тіней — така довжелезна, що забракло б життя полічити ті образи-тіні; далебі, тут зібралось цілісіньке місто, ні, тут зібралося міст тих без ліку, зібралися всі до одного міста на землі, і човгали ноги по каменю, а стара гладка хвойда кричала: «По домівках! Кому я сказала?! Ану по домівках!»
«Гайда! — наказав той кульгавий. — Уставай, і — гайда! Маєш себе за поета, за велике цабе? Ну ж бо, гайда, ти — такий самий, як ми…»
«Гайда! Та беріть його! Він забувся, як треба ходити, тепер його треба носити!» — додала та гладуха, щоб не гаялись, бо такий був наказ.
Ці слова потонули в розкотистім реготі решти жінок, що заходилися якось розпусно (хоч нічого розпусного, власне, й не діялось) тицяти пальцями у бік узвозу убозтва й нужди, туди, куди саме звернула процесія. Сходи вели там униз, і узвіз був такий довжелезний, що тим сходам не видно було кінця-краю; та у зграйці дітей, що гасали на сходах, сновигаючи помежи козами, левами й кіньми, був і Лісаній; зі смолоскипом, як із мечем, у руках (від смолоскипа зосталася, власне, сама лише згасла, обвуглена й вичахла вже головешка) він пустував, воював разом із дітьми так весело, немовби на світі не було більш нічого, крім їхньої гри.
— Виходить, Лісанію, ти все ж таки встиг ще привести назад мене, хоч не хотів зізнаватися в цьому нізащо!
Отакої! Лісаній узагалі вже не відповів жодним словом, тільки кинув на нього короткий, байдужливий погляд, немов перед ним — хтось чужий, і відразу вернувся до гри.
Східець по східцю, все нижче і нижче…
Та Плотій, який сидів тут-таки, у паланкіні, звісивши з нього товсті свої ноги, поважно промовив:
— Назад? Ну звісно, авжеж, ми приведемо назад тебе, знов до життя.
«Ходімо вже звідси, — озвалася Плотія, — тут неприємно і гидко так пахне».
Так, тут стояв сморід; кожен під’їзд, який пащею зяяв в облупленім мурі, видихав одурманливий дух нечистот з будинкового черева, і цей сморід точився від голих старців, що конали у мороці темниць-комірчин.
Східець по східцю, все нижче і нижче, хоч і спиняючись, але неухильно…
Юрмища люду, юрмища, спраглі видовищ, спраглі звитяг. А посеред них, посеред тисняви і штовханини, посеред цього велелюдного тлуму сидів і писав щось Луцій; він сидів, просто-таки з головою поринувши в працю, він записував геть чисто все — все, що чинилось усередині й зовні, а тоді, отак пишучи далі, на мить підвів голову:
— Що ми повинні для тебе зробити, Верґілію? Про яку саме послугу ти нас просив?
— Записати, усе записати…
— Заповіт?
«Нащо тобі той заповіт?! — тоненько і в’їдливо пролунав голос Плотії, немовби настирний комар, що зараз спурхне безневинною бабкою. — О ні, він тобі не потрібен, бо ти житимеш вічно, ти житимеш вічно зі мною».
Невеличкий смаглявий сирієць з обірваним ланцем, що теліпавсь на нашийнику (а де ж це подівся його одноокий побратим у нещасті?), біг підстрибом сходами вгору, прослизаючи повз постаті-тіні і радо горлаючи: «Вік Золотий вже настав!.. Світом править Сатурн!.. Хто був нагорі, той тепер унизу; хто був унизу, той тепер нагорі… Хто пам’ятав, той нехай забуває; хто забув, тому вільно згадати… Ану злазь звідтіля, злазь, пузатий кабанчику!.. Майбутнє й минуле уже поєднались — навіки, навіки, навіки!»
Товкотнеча тим часом ставала дедалі страшнішою. Паланкін ще сяк-так пропливав понад нею, але зрештою й він зупинився, і ця несподіванка його здивувала, бо то було мов несподіваний проблиск надії, до того ж надію цю недвозначно живила і поведінка лікаря: він, хоч і досить огрядний, легко і швидко сновигав у густій людській масі і спритними жестами, мовби жонглер, підхоплював гроші, що їх зусібіч йому тицяли каліки і немічні, а вуста його всміхнені облесливо й хутко — також по-жонглерському — раз у раз розсипали дарунки у відповідь: «Ти вже здоровий… і ти вже здоровий… ну звісно, і ти там, і ти, той, що збоку, також здоровий… і ти, той, що позаду, здоровий… ви всі вже здорові, всі-всі… Від смерти добра не чекай, але ви вже здорові…»