Смерть Верґілія
- Автор: Брох Герман
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-52-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть Верґілія». Краткое содержание книги:
Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).
— Лікар…
Довкіл був звичайний покій, де лежить хвора людина; Лісаній був тут, бо йому тут належало бути, але цим двом старцям, Плотію й Луцію, робити тут нічого. А матері ось немає. І чому замість діда край вікна сидить Плотій? Певно, тому, що він такий самий гладкий і опасистий, яким був і дід. Під важким його тілом ніжки крісла продавили у глинянім долі глибокі й курні борозенки, а за вікном у полудневому сонячнім сяєві простирались мантуанські рівнини. Треба покликати матір із кухні:
— Пити…
Луцій не встиг ще й оглянутись, як Плотій, хоч і незграбний, зате вельми кмітливий, уже вгледів кухля, наповнив його з водограю в стіні, повернувся до ложа й підніс ту цілющу вологу до спраглих губів недужого, підставивши під його голову свою другу долоню.
— Тобі уже краще, мій любий Верґілію? — спитав він потому, ще не відхекавшись і аж спітнівши від занепокоєння.
Мова усе ще не поверталася повністю; він подякував Плотію тільки кивком голови. До того ж із кухні нарешті почувся материн голос: «Зараз! — радо гукнув він. — Зараз, синочку, я принесу молочка!» Отже, мати жива ще; вона не старіє, час над нею не владний, і це зігріває і радує душу. «Я ще хворий, матусю?» — «Трішечки-трішечки, та скоро мій хлопчик устане із ліжечка і зможе погратися знов». Так, він зможе погратися знов — на долівці у кухні, біля маминих ніг, і в садку зможе погратись, отам, у пісочку. Але чом, чом дозволяє матуся йому отак гратися, адже у грі такій ліплять, формують глинисту землю, а отже, повторюють, навіть продовжують те, що робив батько, що робить сам Бог? Чи ця гра — не блюзнірство щодо землі, яка жодної форми набувати не хоче, чи це — не блюзнірство щодо земної скуделі, чи не викличе це осоруги і гніву у премудрої паніматки-богині? Одначе тепер про таке міркувати було недоречно — Плотій не дозволяв це робити; він і далі стояв біля ложа й подавав йому не молоко, а воду, чисту воду, що піднялась із земних глибин.
Ще один довгий ковток, відтак він поринув у подушки — і мова вернулася:
— Дякую, любий мій Плотію, я тепер почуваюся краще; ти відновив мені сили…
Це був кухоль із бурого рога, на ньому хтось вирізьбив обриси півня. Міцний і добротний селянський кухоль.
— Я скажу, щоб покликали лікаря, — наполягав-таки Луцій і пішов до дверей.
— Нащо його кликати?
Диво, та й годі; адже лікар був тут, у покої, і його ще непевні, ще досить туманні й розпливчасті обриси вже знов прибирали виразніших форм.
— Треба спитати, — розмірковував Плотій уголос, — чи не пустить тобі він кров. Бо мене вже частенько хапало… може, й гірше було, ніж тобі оце… а як випустиш кількоро унцій крови — глядь, вже й очуняв, вже й стоїш на ногах, і аж тоді розумієш, що усе це гидке лиходійство для здоров’ячка вельми і вельми помічне.
Лікар Харонд розчесав свою бороду і заперечив: «Римська школа, римські методи зцілення… ми на таке не пускаємось; у твоєму випадку потрібно рідину не виводити з тіла, а навпаки, її вводити… Тож я прошу тебе: пий якомога більше.
— Дайте ще мені пити!..
«Знов хочеш вина?» — озвався Лісаній і взяв чашу слонової кости. «Казна-що! — гримнув на нього лікар. — Якого вина?! Ти б тут краще помовчав!»
Прохолодна вода, що дзюрчала в стіні, була, далебі, як справжнісінькі ліки.
— Я одужав, так сказав і сам лікар.
— То нехай він потвердить це й нам, — мовив Луцій уже від дверей, вже за клямку узявшись.
«Незначні рецидиви можливі завжди, — сказав, усміхнувшись облесливо, лікар, — і це був саме той незначний рецидив».
— Не йди, Луцію… Не варто знімати гармидер через такий незнаний рецидив; зараз я маю продиктувати ще свій заповіт.
Луцій вернувся до столу.
— Відклади це принаймні до вечора; ми все поладнає-мо ще до від’їзду, я тобі обіцяю.
Ні, треба цю справу поладнати відразу, негайно; а то велет подумає, що заповіт — лише привід, щоб його так позбутися. Чи це взагалі не занадто дешева вже спроба повернутись до всього земного? Його пойняв сором, пекучий, нестерпний сором, такий самий пекучий, нестерпний, як жар крижаний лихоманки, що не спадала і далі, хоч це й був усього лиш незначний рецидив.
Лісаній, що й досі сидів на столі, враз надумав лихоманку прогнати: «О Верґілію, соромитись можна лише випадковости, а на твоєму шляху не було випадковостей, все було неминуче».
— Хто стає на зворотний свій шлях, того поймає сором.
Плотій тяжко зітхнув, сів на край ложа й спитав:
— І як же це слід розуміти?
— Заповіт треба скласти негайно, я відступатись не можу.