Смерть Верґілія
- Автор: Брох Герман
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-52-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть Верґілія». Краткое содержание книги:
Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).
Ох, як важко із цим розлучатися…
— Добрий пергамент, Луцію…
«Біле тіло моє, гладеньке і ніжне, — тихесенько прожебоніла, немовби поскаржилась, Плотія, — та не схотів ти його торкнутися».
Луцій узяв з його рук ті кілька аркушів, також обережно погладив пучками по верхньому, немовби бажаючи впевнитись, чи він гладенький, і також поглянув крізь нього на світло.
— Добрий, — нарешті потвердив зі знанням справи. — Таки добрий пергамент. — І сів, наготувавшись писати.
Не торкнувся він Плотії, надто вагома була її доля й усе ж дуже легка, мов та пушинка, — надто легка, щоб підхопити її і понести, щоб мати право її підхопити й понести, і, непізнана, канула Плотія у непізнанне, туди, де вже ніхто і ні з ким не стрічається; перстень її залишився, але сама вона вже не являлася.
Плотій озвався:
— Якщо ти волієш тільки доповнити свій заповіт, а не змінити його, то краще все викласти стисло.
Ні, не являлася Плотія. Зате зі збіговиська тіней поставали весь час інші образи — ніби й знайомі, а воднораз їх і важко було упізнати, бо всі вони враз розпливались, зникали: строката ватага, тьма-тьмуща повій у білявих перуках, тьма-тьмуща п’яниць і зажер, служок із шинків і всіляких красунчиків. На мить зринула постать Алексіса, як можна було упізнати хлопчину зі спини, бо стояв він на судні, тримався за поручні й дивився у воду, де бовтались покидьки й сміття. І промовив Алексіс заклично і сумно: «Пройшли ми з тобою усі ці шляхи, і ними провів тебе я; о, пригадай же…»
— Я знаю багато їх…
— Це ти вже диктуєш?
— Я знаю багато їх…
Ні, вже нікого не можна було упізнати, нікого, крім одного-єдиного, і це викликало неабиякий подив, адже прощання із Октавіаном було таке болісне й безповоротне, тому що прощанню нема вороття; але ж ні, без попередження Октавіан появився тут знов: він стояв неподалеку від канделябра, збоку від того збіговиська тіней і, хоч сам і невидимий, не зводив очей своїх темних із раба, немовби питаючи дозволу заговорити.
«Говори, — звелів раб, — віддавай свій наказ».
І Цезар віддав свій наказ, хоч, по суті, то був не наказ, аж ніяк.
«Верґілію, спадок твоїм спадкоємцям за першим твоїм заповітом, — сказав він, — я дозволяю зменшити на користь твоїм рабам».
«Хай буде так; я про рабів не забуду, але, крім того, я хочу ще розпорядитись, як бути з поемою, а також з її виданням».
«Про «Енеїду» я подбаю вже й сам».
— Мені цього мало.
«Верґілію, невже ти не тямиш, із ким розмовляєш?»
А хлопчик процитував:
— Розумію, — Луцій озвався, — ти хочеш розпорядитись, як бути з виданням поеми… І чого ж тобі мало?
Хлопчик збрехав; ніяких сузір’їв не видно, а тієї зорі, що їй провіщено знов заясніти у зрілості прийдешнього часу, — вже й поготів; не видно й зорі заповітного того спіткання, у сяйві якої ми все узнаємо і все пізнаємо, у сяйві якої ми відкриваємо таїну глибоченну, що повнить собою порожній потік часу і спиняє його, таємничо-нестримного, для нового початку… Ні, хлопчик збрехав, нічого такого не видно, ще нічого не видно!
«Ще ні, й усе ж таки вже!»
Хто це щойно сказав? Хлопчик чи раб? Обидва зорили на схід, і в зорі своєму, на схід тепер зверненім, злилися вони в новій єдності; на східнім краю небосхилу мало постати світило.
«Наша зоря, зоря Юліїв, засяє на заході, — промовив невидимий Цезар, — але ти її вже не побачиш, Верґілію… Невже твоя ненависть не згасне повік?»
«Я «Енеїду» з любов’ю посвятив Октавіанові, та по той бік буття його підноситься нова зоря».
Цезар не відповів нічого; німо поринув він у невидимість.
— «Енеїда»… — коротко чмихнув Плотій і обіруч пригладив сивий вінчик своєї чуприни. — Так, «Енеїда»… Вічно сіятиме в ній зоря Юліїв.
— Отже, якщо зрозумів я слушно, тепер до твого заповіту потрібно додати насамперед посвяту поеми Цезарю, — Луцій промовив і, вмочивши перо в каламар, завмер; він уважно чекав на точніші вказівки.
Та чекав він намарне. Бо каламар, у який він стромив і в якому затримав перо, був не каламар, аж ніяк, — то був, далебі, невеличкий ставочок перед будинком у Андах, а стіл, за яким сидів Луцій, уже був не звичайним столом — на ньому раптово постала вся андська садиба, та сама, що мала тепер відійти до Прокула, а за нею, немов її зменшений виліпок, стояв склеп — в'язниця із сірих олов’яних плит, і поверх хвильок на тому ставочку котилися, відливаючи золотом, завихрені хвилі затоки у Позиліпі. Далебі, Луцій перо не в каламар умочив, а в ставочок, і від пера легесенькі кола нечутно розбіглися до берегів, де кахкотали качки й гелготіли гуси; на жердочках перед голубником туркотіли собі голуби; був там, крім того, й стіл, і його обступав щільний натовп людей, що чекали на свою пайку за заповітом; та коли все ж таки ще можна було зрозуміти, що серед люду, спраглого спадщини, був і Цебет (віднині він-бо мав у садибі цій мешкати), то вже геть недоречною була тут, здавалось, поява Алексіса, який щойно вигулькнув з-за повороту під’їзної алеї й тепер сновигав по двору.