Беладонна. Любовний роман 20-х років

Одного ранку він зовсім не вийшов із кабінету. Повернуло вже на першу, а він і склянки чаю не випив. Ганна занепокоїлась. Вона несміливо постукала до нього в двері.

— Хто там? Я ще в постелі.

Але Ганна прочинила двері. Він лежав зжовклий, як віск.

— Ти хворий? — сухо запитала його.

— Трохи, — так само сухо відповів Володимир.

— Може, що серйозне? Я покличу лікаря.

— Дякую, нічого особливого. Просто шлунок…

— Ото все твої їдальні наробили, — докірливо кинула Ганна й сердито зачинила за собою двері.

Вона зараз же взялася до обіду, й спеціально для Володимира був приготований бульйон. Вона настояла на тому, щоб Володимир іззів повну тарілку, і він, як хворий, мусів скоритись.

Другого дня, коли Володимир виходив із дому, Ганна наказала йому, щоб він не смів обідати в їдальні, бо вона готує обід на трьох. Володимир слухняно прийшов на обід. За столом була така тиша, як у склепі. Таля, не доївши першої страви, вийшла з-за столу і більше не повернулася. Тоді по обіді до неї зайшла Ганна.

— Якщо ти думаєш, що я для тебе спеціально буду видавати обід, то ти помиляєшся. Можеш бути певна, що й надалі ти будеш годуватися в таких випадках власними капризами.

— Я волію годуватися камінням, аніж обідати разом із ним, — ніби нарочито, щоб почув Володимир, голосно викрикнула Таля.

— Ти будеш те робити, що я тобі наказую, чуєш?

— Плювать мені на твої «наказую», — з цинічною безцеремонністю промовила Таля.

Очі Ганні широко розкрились. У них застиг переляк.

Глянувши на матір, Таля ніби змилостивилась: оприскуватий вираз її лиця розчинився втомою, вона вже тихо додала:

— Дай мені спокій, мамо!

І Ганна покірливо відійшла. Вона все вибачить їй, але не скориться. Це ж усе для її користі.

Другого дня Ганна так само поставила обід для трьох і ніби тільки для власного виправдання покликала Талю, не певна, що та послухається. Але, на диво, Таля прийшла й просиділа до самого кінця обіду. За столом так само мовчали, тільки Ганна зрідка кидала свої практичні зауваження щодо страв.

Скоро спільне харчування увійшло в колію. Іноді Таля зважувалася підвести очі на Володимира, тоді її вуста кривилися в саркастичну гримасу й ось-ось, здавалося, вона випалить якусь прикрість, але Ганна завчасу попереджала її хмурим поглядом, і Таля, ніби копіюючи материн вираз, так само похмуро нахилялася до тарілки. Володимир тоді кидав колючий погляд то на Талю, то на Ганну, і щелепи йому так стискалися, ніби ось він мав замінити варену страву на живе людське мясо. Але коли погляд його зустрічався з Ганниним, він квапливо нахилявся до їжі. Ганна на хвилинку ще зупиняла очі на його русявій голові, і тоді та голова, коли б могла сприйняти побажання з Ганниних очей, мусила б розскочитись, як чавунна граната. Проте за хвилину Ганна вже підсовувала їжу: «може, ще?..»