Пробуджені фурії

У лівій гондолі ледве чутно бурмотів щось до себе гравідвигун.

— І що це має означати? — нарешті прошепотіла вона.

Я знизав плечима.

— Це ж ти його запустила.

— То була зброя квеллістів, — мені здалося, що я почув у її словах розпачливу ноту. — То було все, що я мала. Гадаєш, це гірше за призовну армію? Гірше за клоновані бойові чохли, в які Протекторат переливає своїх солдатів, щоб вони вбивали без жалю й співчуття?

— Ні. Але я гадаю, що така концепція суперечить словам «Я не проситиму вас битися, жити чи вмирати за справу, яку ви спершу не зрозумієте й не приймете з власної волі».

— Я знаю! — тепер ясно вчувалася тріщина, що грала в її голосі. — Думаєш, мені це не зрозуміло? Але з чого я могла вибирати? Я була сама. Галюцинувала половину часу, бачила сни про життя Ошіми й… — Вона тремтіла. — Інше. Я ніколи не знала напевне, коли прокинуся наступного разу і що побачу поруч, іноді навіть не знала, чи прокинуся взагалі. Іноді я не знала, скільки мала часу, не знала навіть, чи все відбувається насправді. Ти уявляєш, як із таким жити?

Я похитав головою. Посланські десанти прогнали мене через багато різновидів кошмарних переживань, але там ти ані секунди не сумніваєшся у стовідсотковій реальності подій. Навчання не дозволить.

Її руки знову стислися на поручні містка, а кісточки побіліли. Вона дивилася на океан, але навряд чи бачила його.

— Навіщо повертатися до війни з Гарланами? — обережно спитав я.

Вона різко зиркнула на мене.

— Тобі здається, що війна колись закінчувалася? Думаєш, що коли триста років тому ми вишкрябали якісь поступки, то ці люди перестали шукати способів загнати нас у сраку бідності часів Заселення? Такий ворог не відступає.

— Так, цього ворога неможливо вбити. Малим я читав ту промову. Дивина в тому, що як на того, хто більш-менш пробудився лиш кілька тижнів тому, ти пречудово поінформована.

— Усе геть не так, — сказала вона, знову дивлячись на неспокійне море. — На той час як я вперше прокинулася по-справжньому, я вже багато місяців бачила уві сні Ошіму. Ніби лежала в лікарні паралізована й через погано налаштований монітор стежила за кимось, хто наче міг би бути твоїм лікарем. Я не розуміла, хто вона така, а лиш те, що вона для мене важлива. Половину часу я знала те, що знала вона. Іноді я відчувала, ніби спливаю на її поверхню. Ніби можу з’єднати свої губи з її й заговорити через неї.

Я зрозумів, що вона говорить уже не до мене, що слова просто вилітають з неї, як лава, полегшуючи внутрішній тиск, силу якого я міг оцінити лиш приблизно.

— Коли я вперше прокинулася по-справжньому, то думала, що помру від шоку. Мені снилося, що їй сниться щось про хлопця, з яким вона спала, як була молодшою. Я розплющила очі в ліжку в якійсь засраній нічліжці в Текіто і змогла поворухнутися. Я відчувала похмілля, але була жива. Я знала, де знаходжуся, вулицю й назву закладу, але не знала, хто я така. Я вийшла надвір, пройшла вранішньою вулицею до порту, а люди всі дивилися на мене, і я зрозуміла, що плачу.