Пробуджені фурії

— Не надавай цьому якоїсь особливої ваги. Я ладен розмовляти практично будь з ким.

Вона вагалася.

— Я пам’ятаю чимало подробиць.

Я дивився на море і мовчав.

— Ми переспали, чи не так?

Океан летів повз мене.

— Так. Кілька разів.

— Я пам’ятаю… — ще одна затягнута пауза. Вона відвела від мене погляд. — Ти обіймав мене. Поки я засинала.

— Так, — я нетерпляче махнув рукою. — Все це дуже недавнє, Надю. Ти не пам’ятаєш нічого давнішого?

— Це… важко, — вона затремтіла. — Є плями, місця, яких я не можу вловити. Неначе замкнені двері. Наче якісь запони в голові.

Так, це системне обмеження штучної оболонки, — хотілося сказати мені. — Воно потрібне, щоб не дати тобі провалитися в психоз.

— Ти пам’ятаєш декого на ім’я Плекс? — спитав я її натомість.

— Так, Плекс. Із Текітомури.

— Що ти про нього пам’ятаєш?

Її обличчя стало різкішим, ніби було маскою, яку хтось притулив щільніше.

— Що він був дешевим прихвоснем якудзи. Підробні манери драного аристократа й душа, продана бандитам.

— Дуже поетично. Насправді, аристократія в нього справжня. Колись давно його родина сягала рівня придворних купців. А тоді вони збанкрутували, поки ти вела свою революційну війну.

— Я ж не мушу шкодувати про це?

Я знизав плечима.

— Я просто викладаю факти.

— Просто кілька днів тому ти казав, що я не Надя Макіта. А тепер зненацька хочеш звинуватити в тому, що вона робила триста років тому. Розберися з тим, у що віриш, Ковачу.

Я зиркнув у її бік.

— Поговорила з рештою?

— Вони назвали мені твоє справжнє ім’я, якщо ти про це питаєш. Трохи розказали про те, чого ти так сердишся на квеллістів. Про цього клоуна Джошуа Кемпа, якому ти протистояв.

Я знову перевів погляд на морський пейзаж, що мчав назустріч.

— Я не протистояв Кемпу. Мене послали допомогти йому. Запустити славну революцію на кавалку багна під назвою Санкція-IV.

— Так, мені сказали.

— Направили мене для цього. Поки Джошуа Кемп, як і кожен інший всраний революціонер, якого я коли-небудь бачив, не перетворився на гімноголового демагога, такого ж лихого, як і ті, кого він хотів замінити. І, перш ніж ти почуєш наступну порцію обґрунтування неоквеллізму, прояснімо ще дещо. Цей клоун Кемп, як ти його назвала, вчинив кожнісінький злочин проти людяності, включно з ядерним бомбардуванням, в ім’я Квеллкристи, чорт її бери, Сокольничої.

— Розумію. Тож ти хочеш звинуватити мене в діях психопата, котрий позичив моє ім’я й кілька моїх епіграм через кілька століть по моїй смерті. Це, по-твоєму, чесно?

— Слухай, ти ж хочеш бути Квеллою. Звикай.

— Ти так говориш, ніби я маю вибір.

Я зітхнув. Глянув на свої долоні на поручні містка.

— Ти справді побалакала з рештою, чи не так? Що вони тобі навішали? Революційну Необхідність? Підкорення Маршу Історії? Що? Що такого до всирачки смішного?