Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1

— Точнісінько так, — відповів Гаукан. — А тепер слухай і потримай свого баб'ячого язика за зубами, доки тобі скажуть говорити.

Гаукан довго читав йому його сповідь. Імбер мовчав і думав. А коли Гаукан скінчив, він сказав:

— Усе це мої слова, усі вони правдиві, але я старію, Гаукане, і багато того, що я забув, згадується мені тепер. Треба, щоб начальник знав усе. Насамперед був чоловік, що прийшов з-за Крижаних гір. З ним були хитрі пастки з заліза, щоб ловити бобрів на річці Білої Риби. Я вбив його. Було потім троє людей. Вони шукали золота на Білій Рибі. Це було давно. Їх я також убив і кинув росомахам. І ще коло П'ятьох Пальців я забив чоловіка — він плив на плоту, у нього було багато м'яса…

Деколи Імбер замовкав, силкуючись краще пригадати; Гаукан тим часом перекладав його слова, а клерк записував їх. Зала мляво слухала ці маленькі трагедії, доки Імбер не згадав про рудого зизоокого чоловіка, що він забив стрілою з дуже далекої відстані.

— Чорт! — скрикнув один з перших рядів. У голосі його чувся гнів і біль. Він теж був рудий… — Чорт! — повторив він. — Та це ж був мій брат, Біл!

І поки тривав суд, через певні проміжки часу в залі чути було його люте: «Чорт!» І ані товариші, ані той, що за столом, не могли примусити рудого замовкнути.

Голова Імберова знову схилилась, очі потьмарились, немов яка заслона відгородила їх від цього світу. Він поринув у свої роздуми і розважав, як тільки може старість розважати над даремними пориваннями молодості.

Потім Гаукан знову розбудив його, сказавши:

— Встань, о Імбере, тобі велять, щоб ти сам сказав, навіщо ти вчинив стільки злочинів, убив стількох людей, а тоді сам прийшов сюди шукати закону?

Імбер насилу підвівся, хитаючись від кволості. Він заговорив тихим, трохи тремтячим голосом, та Гаукан перепинив його.

— Цей старий — божевільний, — сказав він англійською мовою, звертаючись до чоловіка з широким чолом, — він дурниці верзе. Його слова — немов дитячий белькіт.

— Ми хочемо чути його слова, що немов дитячий белькіт, — відказав чоловік з широким чолом, — ми хочемо чути їх геть усі до останнього. Зрозумів?

Гаукан розумів. Імбер блиснув очима: він здогадався, про що розмовляв син його сестри з начальником білих людей.

І тоді він почав свою сповідь, справжній епос темношкірого патріота. Цей епос варто було б вилити з бронзи для науки ще не народженим поколінням. Зала дивно принишкла, а суддя з широким чолом, підперши голову рукою, слухав ніби саму душу індіянина, душу всієї його раси. Чути було тільки глухий низький Імберів голос, що ритмічно чергувався з проразливим голосом перекладача, та ще коли-не-коли, неначе церковний дзвін, лунало здивоване й тужливе: «Чорт!» з уст того рудого.

— Я — Імбер. З плем'я Білої Риби, — почав перекладати Гаукан. У ньому враз прокинулась його природна дикість, а полиск культурності й цивілізації зник з першими звуками і ритмом Імберового оповідання. — Мій батько був Отсбаок, дужий вояк. Коли я був маленький хлопець, наш край огрівало сонце, і радість жила в наших серцях. Люди не були ласі на чужі й невідомі речі і не дослухалися до чужих голосів. Як жили їхні батьки, так і вони жили. Дівчата приязно поглядали на юнаків, а юнаки задоволено дивились на них. Немовлята лежали в матерів коло грудей, а жінки мали широкі крижі і множили наше плем'я. Тоді чоловіки були справді чоловіки: і в мир, і в достаток, і в голод, і в війну — вони були справжні чоловіки.