Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1

Правдивість Томаса Стівенса можна позначити через невідоме X, а його уява — то уява звичайної людини, піднесена до енного степеня; але й те сказати, що сам він ніколи не допустився ні слова, ані вчинку, якого можна було б назвати просто брехнею. Очевидно, він грався правдою, балансуючи на грані ймовірного, хоч у його оповіданнях усе йшло гладенько. Що він знав Північ, як власну кишеню, ніхто не заперечить. Що він невтомний мисливець і виходив своїми ногами безліч невідомих стежок, ствердять багато самовидців. Про це я й сам знаю і чув від людей, що зустрічали його на різних землях, але здебільшого на межах невідомих країв. Ось Джонсон, колишній агент Компанії Гудзонової затоки в Доусоні; він дав йому притулок у факторії на Лабрадорі, поки його собаки трохи відпочили і можна було рушати далі. Або Мак-Магон, агент Торговельного товариства Аляски, що стрічався з ним у Датч-Гарборі і ще пізніше на далеких островах Алеутської групи. Безперечно, саме він був за провідника в одній із найраніших розвідувальних партій Сполучених Штатів; історія стверджує, що на такій посаді працював він і в компанії «Західна спілка», коли вона хотіла провести телеграф через Аляску та Сибір до Європи. І врешті Джо Ламсон, капітан китолову, що був застряг у кризі біля гирла Макензі, — до нього він не раз приходив на судно по тютюн.

Останнє свідчення розвіває всі сумніви. То напевне був Томас Стівенс, бо він завжди і скрізь шукав тютюну. Ми ще не були приятелями, як я вже навчився, вітаючися з ним одною рукою, простягати йому другу з кисетом. Але того вечора, коли я зустрів його в салуні Джона О'Браєна в Доусоні, голову йому огортало кільце диму з п'ятдесяти центової сигари, а замість кисета він попросив у мене торбину з золотом. Ми стояли коло столу, де грали у фараона, і Томас одразу ж поставив високу ставку. «П'ятдесят», — сказав він, і круп'є хитнув головою. Він виграв, вернув мені торбину, гукнув, щоб дали йому марку на виграш і потяг мене до ваги, де касир байдуже відважив золотого піску на п'ятдесят доларів.

— Тепер вип'ємо, — сказав він. А біля прилавка, вихиливши склянку, додав: — Нагадує воно мені питво, яке я варив у Татараті. Ні, ви не знаєте цього місця, та й на картах його немає. Воно лежить край Льодовитого океану, за кількасот миль від американського кордону, і всього живе там півтисячі богом забутих душ, що віддаються, женяться, голодують і врешті мруть. Дослідники про гавили їх, і ви їх не знайдете в перепису 1890 року. Якось крига затерла там китоловне судно, проте люди, що зійшли на берег, подалися на південь, і про них більше не було чутки.

— Там ми наварили доброї каші, я та Мусу, — додав він трохи згодом, немов злегка зітхнувши.

Запідозривши, що за цим зітханням крилися великі діла та неймовірні пригоди, я потяг його в куток, поміж рулеткою та покерним столом, і став чекати, поки йому язик розв'яжеться.

— Одне тільки я можу закинути Мусу, — почав він, замислено схиливши голову, — тільки одне-єдине! Мусу — індіянин аж із країни Чіпева, та, на лихо, він нахапався різної всячини із святого письма. Пролітував раз із одним канадцем, що готувався на священика, а тоді втік. Мусу ніколи не бачив, як християнство застосовують у житті, і голова йому набита була казками про подвиги, чудеса, відпущення гріхів та інше, чого він аніяк не розумів. Поза цим він був гарна людина, промітна й у дорозі, й у таборі.