Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #1
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подано за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
Він знову простяг руку, але вона кинулась до місіс Ван-Вік і з благанням намагалась припасти їй до колін. Місіс Ван-Вік відступила і поглядом дозволила Канімові взяти Лі Ван. Він схопив жінку за плечі і поставив її на ноги. Вона в божевільному розпачі видиралась від нього. Він засапався, але не випускав її і проволік так до половини кімнати.
— Пусти мене, Каніме, — ридала вона.
Він скрутив їй руку, і вона перестала чинити опір.
— Спогади маленької пташки занадто сильні і завдають багато клопоту… — почав Канім.
— Я знаю! Я знаю! — не дала вона йому докінчити. — Я бачу чоловіка в снігу так виразно, як ніколи раніше! Він повзе руками й ногами, а я — маленька дівчинка і сиджу у нього на спині. Це було ще до Пау-Ва-Кан і до того часу, коли я стала жити в маленькому закутку землі.
— Ти знаєш, — сказав він, штовхаючи її до дверей, — проте ти підеш зі мною берегом Юкону і все забудеш.
— Я ніколи не забуду! Доки моя шкіра біла — я пам'ятатиму! — Вона одчайдушно схопилась за одвірок і востаннє з благанням обернулась до місіс Евелін Ван-Вік.
— Тоді я примушу тебе забути, я, Канім-Човен!
І, це мовивши, він відірвав пальці Лі Ван від дверей і потяг її за собою на стежку.
СПІЛКА СТАРИХ ЛЮДЕЙ
У Казармах судили чоловіка за тяжкі злочини. Це був старий індіянин з річки Білої Риби, що впадає в Юкон нижче озера Ле-Барж. Його справа збурила всю людність не в самому тільки Доусоні, але й на тисячі миль вгору й униз по Юкону. Грабіжники на морі й на суходолі, англосакси мали звичай запроваджувати серед упокорених народів свої закони, і часто дуже суворі. Проте цим разом здавалось, що закон занадто м'який і не відповідає злочинам Імбера. Здавалось, що годі й кару знайти, яка б урівноважила ці злочини. Присуд був ясний наперед, і хоч це найжорстокіша кара, проте вона була легша за злочини, бо Імбер міг заплатити лише одним своїм життям, а сам він занапастив цілі десятки життів.
Власне, на його руках було стільки крові, що несила було й полічити всіх убивств, які він заподіяв. Люди намагались, сидячи де на привалі з люлькою в зубах або гріючись коло грубки, хоч приблизно підрахувати усіх, хто загинув від його рук. Він убивав і по одному, і по двох, і навіть цілими гуртами… І всі ці нещасні — були білі, самі тільки білі. Ці безглузді й безцільні вбивства залишались загадкою для кінної поліції і тоді, коли владу тут посідали поліційні офіцери, і тоді, коли почали розробляти річки і з домініону приїхав губернатор, щоб примусити країну платити за своє багатство.
А найзагадковіше було те, що Імбер сам прийшов у Доусон і доброхіть віддався властям. Пізньої весни, коли Юкон клекотів і вирував у своїх крижаних кайданах, старий індіянин звернув із стежки, що йшла через лід, і насилу видерся на берег. Тут він спинився і, кліпаючи очима, подививсь на головну вулицю. Повз нього проходили люди і помічали, що він дуже кволий і ледве ногами переступає. Недалечко лежали колоди на хату. Індіянин, хитаючись, доволікся до них і сів. Він просидів там цілий день, дивлячись просто перед себе на безупинний людський потік. Багато хто зацікавлено обертався і здибав його пильний погляд, а в декого вихоплювались і голосні зауваження на адресу старого сиваша з таким чудним виразом на обличчі. Потім знайшлася сила людей, що згадували, як їх вразила його незвичайна постать, і до самої смерті вони похвалялись, що так швидко завважили цю незвичайність.
Але справжнім героєм дня виявився Дікенсен, Маленький Дікенсен. Він приїхав у цей край з великими мріями і з повними кишенями грошей. Проте разом з грішми розвіялись і мрії, і, щоб заробити на дорогу назад до Штатів, він став за рахівника в маклерську контору «Голбрук і Мейсон». Потойбіч вулиці, саме напроти цієї контори, і лежали ті колоди, що на них сидів Імбер. Дікенсен побачив його через вікно, коли йшов снідати. Повернувшись після сніданку в контору, він знов подивився у вікно: старий сиваш, як і перше, сидів на купі дерева.
Дікенсен раз по раз позирав у вікно і потім також усе своє життя дуже пишався власною проникливістю. Він був романтичний хлопець, і старий поганин там на колодах вдавався йому наче втіленням племені сивашів, яке незворушно споглядає навалу англосаксів на рідну землю.
Минали години по годинах, а Імбер усе сидів, не міняючи пози, не поворухнувши жодним м'язом. Дікенсен згадав випадок з чоловіком, який сидів на санках посеред головної вулиці, де ввесь час сновигали люди. Усі думали, що він спочиває, але згодом, коли до нього доторкнулись, виявилось, що він уже замерз і захолов, і це серед найлюднішої вулиці в місті. Тіло, щоб розігнути, — інакше його не можна було покласти в труну, — довелось волокти до вогню, аби воно відтануло. Дікенсен аж здригнувся на ці спогади.