Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #1
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подано за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
Але місіс Ван-Вік нічого не розуміла.
— Це золото! — хотіла вона потішити її. — Добре золото! Ти продавати? Ти міняти? — Вона знову поклала руку на шкури, що були на Лі Ван. — Скільки? Продавати? Скільки? — наполягала вона і гладила рукою проти шерсті, аби переконатись, що шви позшивані нитками з сухих жил.
Та Лі Ван була як глуха, слова місіс Ван-Вік були для неї тільки звуки й не мали ніякого змісту. Її пойняв розпач. Як вона пояснить цим жінкам, що вона одного з ними роду? Вона знала, що це так, що вони сестри по крові серед усіх чоловіків і серед усіх жінок, що належать чоловікам. Очі її гарячково блукали по кімнаті, спиняючись на порозвішуваних м'яких завісках, на жіночих сукнях, на овальному дзеркалі і на гарненькому туалетному приладді, що лежало перед ним. Усі ці речі не давали їй спокою, бо вона раніше бачила такі самі, і коли дивилась на них тепер, то губи складались для слів, що поривалися з грудей. І раптом в її голові промайнула думка, і вона підбадьорилась. Треба бути спокійною. Вона мусить тримати себе в руках, тепер не можна дозволити ніяких непорозумінь, а то… І, вся здригаючись від ледь стримуваних ридань, вона оволоділа собою.
Лі Ван поклала руку на стіл.
— Стіл, — виразно і ясно сказала вона, — Стіл, — повторила ще раз.
Вона глянула на місіс Ван-Вік, і та кивнула головою. Лі-Ван тріумфувала, але силою волі стримувала себе.
— Грубка, — сказала вона далі. — Грубка.
На кожне ствердження місіс Ван-Вік збуджувалась Лі Ван усе більше. Деякі забуті слова поволі відновлювались у пам'яті, а деякі дуже швидко, і залежно від цього вона або затримувалась і запиналась, або з якоюсь гарячковою хапливістю ходила по кімнаті, називаючи одну по одній різні речі. Нарешті вона спинилася, випроставшись, закинула голову назад і з тріумфом чекала.
— Кішка! — засміялась місіс Ван-Вік і повільно й виразно, як у дитячому садку, розтягла по складах: — Я бачу — кіш-ка зло-ви-ла миш-ку.
Лі Ван поважно кивнула головою. Тепер вони починають її розуміти, ці жінки. Від цієї думки темний рум'янець заграв на її бронзових щоках. Вона усміхнулась і енергійно закивала головою.
Місіс Ван-Вік обернулась до своєї приятельки:
— У якійсь місіонерській школі дістала поверхову освіту і прийшла похвалитись.
— Напевне, — усміхнулась міс Гідінгс. — От дурне дівча, через її хвальковитість ми не можемо вчасно лягти спати.
— Так, а проте мені потрібна її куртка. Якщо вона стара, то чудової роботи — це розкішний зразок. — Вона повернулась до своєї гості: — Ти мінятися, га? Ти? Поміняєшся? Скільки? Слухай, скільки?
— Може, вона б хотіла помінятись на сукно або на що інше, — висловила гадку міс Гідінгс.
Місіс Ван-Вік підійшла ближче до Лі Ван і на мигах силкувалась пояснити, що хоче поміняти своє вбрання на її куртку. Щоб прискорити діло, вона взяла Лі Ван за руку і, притиснувши її до мережив і стрічок на своїх пишних грудях, стала водити пальцями Лі Ван по матерії, щоб та відчула, яка вона ніжна. Коштовний метелик, що правив за застіжку, враз розстебнувся і розкрив білі, пружисті перса, що ніколи не знали дотику дитячих уст.
Місіс Ван-Вік спокійно застебнулась, але Лі Ван голосно скрикнула і, хапливо розірвавши свою шкіряну куртку, розкрила й свої груди, такі ж самі білі й пружисті, як і в місіс Евелін Ван-Вік. Лі Ван бурмотіла неврозумливо і швидко показувала щось на мигах, силкуючись переконати цих жінок, що вона одного з ними роду.
— Мішана кров, — пояснила місіс Ван-Вік. — Я це одразу подумала, коли побачила її волосся.
Міс Гідінгс зробила бридливий рух.
— Пишається білою шкірою свого батька! Яке свинство!.. Дай їй що-небудь, Евелін, і випровадь з хати.
Друга жінка зітхнула.
— Нещасне створіння! Мені хотілося б чим-небудь допомогти їй.
Надворі під чиєюсь важкою ходою зарипів нарінок, двері широко розчинились, і ввійшов Канім. Міс Гідінгс вирішила, що це прийшла її смерть, і заверещала, але місіс Ван-Вік зустріла прибульця спокійно.
— Чого вам треба? — спитала вона.
— Як ся маєте? — ввічливо привітався він і, показуючи на Лі Ван, додав: — Це моя жінка.
Він простяг руку до Лі Ван, але та відвела її.
— Скажи, Каніме, скажи їм, що я…
— Дочка Пау-Ва-Кан. Хіба це щось важить для них? Я краще скажу їм, що ти погана дружина, що ти здатна покинути ложе свого чоловіка, коли важкий сон склепить йому очі.