Нічний адміністратор

Попри це, якимось дивом Бредшоу таки знайшов того, кого шукав, і поговорив з ним захищеною від прослухову-вання лінією — як показали подальші події.

Дзвінок від чергового офіцера пролунав на світанку. Він розмовляв з абсолютним спокоєм людини, яка стоїть у пункті управління польотом і бачить, як всі прилади показують, що ракета ось-ось розлетиться на шматки.

— Містере Берр, сер? Сер, спустіться сюди якнайшвидше, будь ласка. Містер Стрельскі уже в дорозі. У нас проблема.

Стрельскі поїхав сам. Він би не відмовився взяти з собою Флінна, але Флінн усе ще побивався за Апостолом у Кюрасао, і в цьому йому допомагав Амато, тому Стрельскі довелося працювати за трьох. Берр запропонував супроводжувати його, проте у Стрельскі було передчуття, що краще британцям триматися подалі від цього. Не Берру — Леонард був його товаришем. Дружба дружбою, але цього було замало. Принаймні зараз.

Отож Стрельскі залишив Берра у штаб-квартирі з миготливими екранами, переляканим нічним персоналом і строгими вказівками, щоб ніхто не робив жодних рухів у жодному напрямку і нічого не казав ні Пату Флінну, ні прокурору, ні жодній живій душі, аж поки він усе сам не перевірить і не скаже «так» або «ні».

— Леонарде, домовились? Чуєш мене?

— Чую.

— Гаразд.

Водій чекав Стрельскі на стоянці — його звали Вілбер, досить милий хлопець, для якого кращої роботи годі було шукати, — і разом вони помчали через порожній центр міста з увімкненими проблисковими маячками і сиренами. Стрельскі подумав, що це так по-дурному, бо ж куди врешті-решт було поспішати і навіщо всіх будити? Але він не сказав нічого Вілберу, тому що глибоко в душі знав, що якби за кермом сидів він, то їхав би точнісінько так само. Іноді ми так чинимо з поваги. Іноді — через те, що нам більше нічого не залишається.

Крім цього, вони таки дійсно поспішали. Коли щось починає траплятися з ключовими свідками, то можна сміливо стверджувати, що потрібно поспішати. Коли все йде трохи не так, як треба, і триває трохи задовго, ніж треба; коли тебе все більше і більше відштовхують на маргінеси, а всі аж зі шкіри пнуться, щоб переконати тебе, що ти у самісінькому центрі подій і маєш неабиякий вплив — Боже, Джо, що б ми без тебе робили? — коли ти наслухався в коридорах трохи забагато дивного політичного теоретизування — розмов про «Флагман» не лише як про кодову назву, а й як про операцію — розмов про «переміщення футбольних воріт і наведення порядку на власному подвір’ї» — коли перед тобою трохи забагато усміхнених облич, як і забагато цінних звітів з розвідданими, і всі — й ламаного шеляга не варті; коли нічого навколо тебе не міняється, лише світ, у якому, як тобі здавалося, ти крутився, тихенько вислизає від тебе, і ти почуваєшся покинутим на човні посеред повільної ріки, у якій кишма кишить крокодилами, і ти знаєш, що пливеш у неправильному напрямку — і, Джо, чесно, Джо, ти найкращий офіцер у всіх правоохоронних органах — ну так, тоді можна впевнено сказати, що час поспішати, щоб нарешті дізнатися, хто, чорт забирай, робить що і з ким.