Нічний адміністратор

Піп повів їх до правого борту, де двоє чоловіків обережно діставали ракету у формі сигари зі склопластикового циліндра. Цього разу Джонатану не потрібні були пояснення Ленгборна. Він бачив демонстраційні ролики. Він наслухався легенд. «Якщо в ірландців колись дотягнуться до них руки, то вважай, що ти мертвий, — обіцяв йому войовничий старший сержант, — а вони обов’язково дотягнуться, — радісно додав він. — Вони поцуплять їх з військових складів янкі у Німеччині, куплять їх утридорога в афганців, ізраїльтян чи палестинців, чи ще в когось, кому янкі вирішать їх передати. Ультразвукові, переносні, по три в упаковці, називаються «Стінгерами»[89] і недарма, бо вони таки справді жалять...»

Екскурсія продовжувалася. Легка протитанкова зброя. Польові рації. Медичне спорядження. Уніформа. Боєкомплекти. Сухпайки. Переносні зенітно-ракетні комплекси «Старстрік» британського виробництва. Коробки, виготовлені у Бірмінгемі. Сталеві каністри, виготовлені у Манчестері. Все оглянути було неможливо. Надто багато товару, надто мало часу.

— Подобається? — тихо спитав Роупер Джонатана.

Їхні обличчя були зовсім поруч. Роупер виглядав напружено і переможно, так ніби його твердження якимось чином підтвердилися.

— Хороший товар, — сказав Джонатан, не знаючи, як він мав відреагувати.

— Всього потрохи в кожній партії. У цьому й хитрість. Корабель збивається з маршруту, і ви втрачаєте всього по трохи, а не щось одне, але все. Здоровий глузд.

— Гадаю, так воно і є.

Роупер його не слухав. Він з головою пірнув у смакування своєї перемоги. Він був на сьомому небі від щастя.

— Томас? — Ленгборн кликав його з кормової частини трюму. — Ходи сюди. Пора підписуватися.

Роупер пішов з ним. Ленгборн поклав на військовий планшет з тримачем для документів рахунок на турбіни, деталі до тракторів і важкого устаткування згідно з переліком, який був у додатку, перевірено і затверджено, що товар у належному стані, Дереком С. Томасом, виконавчим директором, від імені і за дорученням «Трейдпезс лімітед». Джонатан підписав рахунок і поставив свої ініціали під переліком. Він передав планшет Роуперу, який показав його Моранті, потім повернув Ленгборну, а той передав Піпу. На полиці біля дверей лежав бездротовий телефон. Піп узяв його і набрав номер, який був написаний на папірці, який простягнув йому Роупер. Моранті тримався від них на відстані — руки в боки, живіт уперед, схожий на російський пам’ятник невідомому солдату. Піп передав телефон Роуперу. Вони почули «алло» голландського банкіра.

— Піте? — сказав Роупер. — Мій друг хоче повідомити тобі щось важливе.

Роупер передав телефон Джонатану разом з іншим папірцем, який він витягнув з кишені.

Джонатан глянув на написане і прочитав уголос: