Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Голодомор – не єдина трагедія українського народу. Друга не менша трагедія – знищення мозку нації, адже коли знищується мозок нації, то це веде до її жахливого занепаду. У біографічних довідках про авторів, твори яких увійшли до антології «Невідоме Розстріляне Відродження», не подано причин арешту та кримінальних статей, за якими їх судили: всі вони однакові – якщо не УВО (Українська Військова Організація), яка «ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил», то «активна контрреволюційна діяльність, спрямована на повалення Радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки», а то й зовсім безглузді – замах на членів уряду, праця на іноземну контррозвідку і т. д. Більшість прізвищ цих письменників невідомі ширшому колу читачів і майже усі твори, які увійшли до цієї антології, публікуються вперше після загибелі їхніх авторів. На читача чекають цікаві відкриття. Повість Петра Голоти «Алькеґаль» дуже нагадує легендарний твір Венедикта Єрофєєва «Москва-Пєтушкі», де герой перебуває у постійному контакті з алкоголем, переживаючи різні пригоди. У повісті Сергія Жигалка «Нарцис і Геркулан» героями стали двоє чортів. Повість Бориса Тенети «Гармонія і свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на совєтську дійсність і заборонена. Антисовєтським виявилося також оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу», автор змушений був навіть каятися, що написав його. Читачеві цікаво буде також познайомитися з невідомими раніше поезіями Людмили Старицької-Черняхівської і рідного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповіданням Олекси Слісаренка та багатьма іншими творами, які не втратили своєї цінності й актуальності і в наш час.
Перейти на страницу:
Різдвяна елегія
Б’є за вікном копитом кінь.
Туман гойдається і лине в ніч різдвяну.
Мороз синіє… І святий пеан
Гудуть осніжені соборні бані.
Гуде Різдво: лунають колядки,
В гудінні сяє вулик небозводу…
Тобі привітний рух дівочої руки,
А коням – пити свіжу, зимну воду.
Ти, як вощина, догориш, спливеш;
Лишиться спокій і холодний розум,
І будеш ти один собі без меж
Вести рахунки сльотам і морозам.
І вийдеш ти під ялинковий спів,
Ще раз поглянеш на зимові зори.
Незмінне сяйво зоряних вогнів,
Незмінне сяйво і свічок в соборі.
Отчизна
Моя отчизно! Знаю я, тобі
Судилась крізь війну така дорога.
Ти Бога бачила, такого Бога,
Що віти опустилися в журбі.
Ще колії татарської гарби
Лишилися і з полум’я грізного —
Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,
Поглянь, горить на степовім горбі.
Так, од могил земля наша горбата…
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.
Он на бурхливім небі знак страшний.
То крови з хмар напухнув хрест гігантський:
Не вийти з бід країні цій селянській.
В закрижаній шклянці
Задзвеніли вечори і ранки
В березневій, весновійній млі…
У закрижаній прозорій шклянці
Незчисленні зорі зацвіли.
Я виходжу на дзвінке подвір’я,
Сад чорніє… О прийди, прийди!
Через темно-голубе безмір’я
Покажи за піснею сліди.
Повз вікно проходила, співала,
Підківками ще дзвенять стежки…
Тільки вітру завивало
Сповило дерева і зірки.
Я покину мій будинок чорний,
Біле ліжко, жовті лямпи дум.
Ти мою долонями огорнеш
Неспокійну голову в саду.
Яса
В простори смутно-голубі степів
Злетіла ластівок миглива хмара,
Берези подих свіжий зеленів
Над тінню темною вогкого яра.
Нащо шукати вічно зайвих слів,
Аби сказати: ласка се чи кара,
Коли не зменшило свого пожара
І не згасило сонце ще огнів.
Піди в сільську у дерев’яну церкву,
Там в образі маляр, вже нині мертвий,
Зложив комусь незбагнену ясу.
Дивись понад обличчями святими,
У бурштиновому ти бачиш димі
З лицем жіночим і грудьми осу.
Персей та Андромеда
Зелена, білогрива хвиль юрба.
З піску рудого чорна гостра скеля;
На ній і часу і вітрів різьба.
Як паща дихає морська пустеля,
Під небом бурим, вагітним од хмар
По надбережжю жовту піну стеле,
Вітрів і хвилі жовтий перегар,
І вогкий шум, і від каміння тіни
І сонця тьмяного задушний жар.
Ген з пелени зеленої дельфіни
Спливають і медузи крізь глибінь,
Стоять в застиглості байдужій – сині.
Ступнями ніжними на гостру рінь
До каменя прикуте тіло діви;
Його пронизує одчаю тінь;
Над ним кружляють меви галасливі.
Її за ними не слідкує зір,
Глядить на обрій, в тумани чадливі, —
Там піни і води до неба вир…
Тріпочуть в неї вії золотаві —
То бурею наближується звір.
Вилискується з пінистої лави
Луска на животі спижева, хвіст,
Полоще блиски огненно-синяві…
Ось надимається, як чорний міст.
Не знає діва, де подіти тіло,
Як тепле молоко, як ніжний лист…
Перейти на страницу: