Фантастика Всесвіту. Випуск 4

Завершувалось і будівництво борошняного дому. Бастіан да Роза з двома підсобниками ставив простінки. Лупісиніо з сином Артурзиньйо тесали майже готові одвірки. Підсобляли й жінки: Ванже з невістками, сіа Клара, дружина Зе дос Сантоса, та їхні доньки — млин зводився на межі земельних ділянок двох родин. Плантація і тваринницькі ферми Алтамірандо лишилися трохи осторонь, проте Сан та її мати Дас Дорес допомагали теж. Сан хотіла, щоб Зиньйо навчив її орудувати рубанком, а Зиньйо сподівався навчити її і ще дечого. Жінки носили каміння, готували їжу, дражнили чоловіків. Діви серед них Кастор не помітив. Де ж це вона запропастилась? Либонь, на плантації.

— Боже поможи, — сказав негр, сідаючи долі.

Підійшла стара Ванже.

— Дай вам Боже здоров’ячка, сеу Факеле. Рессу принесла чверть паки людям, каже, ви вполювали. Бог віддасть вам сторицею. — Вона показала на споруду: — Бачили? Не треба буде чекати, щоб змолоти мливо, не доведеться привозити здалеку. З першої ж випічки пришлю вам пундиків.

Підійшов заляпаний вапном Бастіан да Роза, заговорив і собі:

— Перший вимурував тут дім ти, еге ж? З чого я тільки не будував: у хід ішла цегла, дерево, глина і навіть солома. Майстрував помістки, сушарні, коралі і ще казна-що. Тут люди хапаються за все, не святі горшки ліплять. От виведу млин, знов затеслюю, пособлю мостовикам.

Язик у нього немов помело, кого хоче забалакає — і чоловіка, і жінку.

— А добудуємо моста, поставлю нову хату доні Ванже. А то вона просто гине в своїй халупі. Правду кажу, матусю?

На ці плани обоє, стара й тесля, засміялися. Бастіан да Роза пригорнув Ванже до себе:

— Хороші люди живуть тут, Факеле.

Хитрий лис, цей Бастіан да Роза. Голубоокий, білявий, як грінго. А далі що? А нічого. Факел опанував себе.

Він хотів запитати про Діву, аж ось і вона — несе камінь на голові, підтримуючи його руками. Спітніла, розпашіла й ще гарніша! Побачивши Кастора, сповільнила ходу, всміхнулась. Факел зірвався на рівні, щоб їй допомогти.

— Не треба.

Скинула камінь під стіною, втерлася тильним боком долоні, обернулася до негра.

— То ви тут? Оце несподіванка, — присіла навпочіпки біля нього.

— Прийшов побачити тебе. Я зробив тобі абебе.

— А що це таке?

— Віяло Єманжі. Ніколи не чула?

Ніколи. Не чула і навіть не знала, що є таке. Її святі інші, церковні, привезені з Європи на провах каравел. У Сержипе, на енженьйо та цукрових плантаціях ці святі поперемішувалися з Факеловими африканськими божками, доставленими в трюмах невільницьких суден. Отже, для Діви то дивина.

— Віяло… Ніколи не мала.

Справжнє віяло, як у тих чепурух мароїмок, що так гарно й граційно помахують віялами на недільних відправах, приклякнувши на молитовних ослінчиках. Солом’яних вахляриків у неї повно, вона ними прохолоджувала розпашіле обличчя і роздмухувала вогонь.

— А де ж воно?

— У моїй майстерні. Можеш будь-коли забрати.

Діва замислено глянула на негра. Вона вже помітила — та і як не помітиш, адже ж не дурепа несосвітенна — інтерес до неї Факела й Бастіана да Рози; і той, і той крутилися коло неї, мало не наступали на п’яти. Бастіан, той не давав дихнути, завжди з Ванже і Амброзіо, обідав щодня, вихваляв страву й присмаки, а ввечері йшов з чоловіками до турка цмулити кашасу, так ніби вже став членом їхньої родини. Факел стежив за нею здалеку, заводив розмову, коли вона прибігала погратися з Горюхою, приходив на річку, коли вона купалась.

— Хочете, щоб я прийшла по нього?

— Таж ти заходила до кузні лише один раз, коли приїхали, і все. Мені навіть здається, що ти мене боїшся.

— Боюся? — Вона зайшлася заливчастим сміхом, як тоді, коли сплутала негра Кастора Абдуїна з турком Фадулом Абдалою. — Сьогодні ж прийду по нього.