Смерть Верґілія

Плотій втер сльози із товстих своїх щік.

— Дурень, — буркнув до себе. — Розчулився, як несосвітенний дурень. Лишень через те, що Верґілій нарешті відступив від свого божевільного заміру…

— Тебе, мабуть, розчулило те, як повівся Октавіан.

— Це, якби я не знав…

— Я зараз візьмуся за свій заповіт.

— Це також не привід упадати в розчулення… Всі беруться колись за свій заповіт.

— Тобі з цього приводу теж не варто так дуже розчулюватись; просто я зараз складу заповіт, ось і все.

Тепер заперечив уже Луцій Варій:

— Авґуст таки має рацію, я з ним цілковито згоден, і свої наміри ти можеш відкласти, допоки одужаєш; до того ж, як ми тут почули, твій заповіт все одно вже готовий і чинний…

Плотій і Луцій стояли близенько, їх було добре видно, і тут, у покої, мав бути, звичайно, й Лісаній, тільки десь зачаївся в кутку, та ще, може, й образився, що його ще раніш не покликали і раб заходився хазяйнувати тут сам… А до речі, де це він дівся? Де дівся той раб? Навряд чи пристав він до почту Авґуста, навпаки, швидше за все раб сховавсь, очевидно, десь тут, у покої, тут його місце — сказати б, законне, та він просто зник, немов провалився крізь землю; а втім, це теж не зовсім так, бо досить було придивитися трохи пильніше, досить було тільки трохи напружити очі, як поруч з двома тими друзями, котрі добре виднілися, дуже скоро вже можна було там розгледіти щось ледь-ледь виразне — чи то взагалі геть невидиме, чи то ще не зовсім видиме, ще не готове до того, щоб стати видимим, а може, то просто (щоправда, розрізняти деталі було вже не сила) усе переплуталось, надто там, де у навкісних сонячних променях пропливали пилинки, де аж кишіло тих людиноподібних невиразностей, і складалося враження, ніби той натовп (чи принаймні частина його), що ринув з покою за Авґустом, знову відринув назад, до покою; тож не важко було здогадатись, що і той, кого він виглядав, був також серед тих подобизн, — тільки ж його не докликатись, звісно, він-бо ім’я свого не називав.