Вовк-тотем
- Автор: Жун Цзян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7541-3
- Переводчик: Надія Кірносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вовк-тотем». Краткое содержание книги:
Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків...
Бао Шуньґуй теж дивився на них трохи отетеріло і, зрештою, захоплено вигукнув:
— Це й справді рідкісна забавка! Якщо їх доправити до міста, то за скільки можна було б продати? Гадаю, що я прихоплю з собою пару кущиків для голови військового району, він зрадіє. Старі службовці не цінують гроші, натомість цінують відомі квіти. Це буде йому подарунок для душі. Сяо Яне, у вас, у Пекіні, навіть в отелі для високих гостей, мабуть, немає таких розкішних півоній?
— Не тільки в отелях для високих гостей, — сказав Ян Ке, — я думаю, що навіть у королівських парках за кордоном такого не побачиш!
— Ви чули? — звернувся радісно Бао Шуньґуй до мисливців. — Ці квіти — справжній скарб, тому слід за ними наглядати. Коли будемо повертатися, то нарубаємо гілок з абрикосів і загородимо цю місцину.
— Але що буде, коли ми й звідси переїдемо? — спитав Ян Ке, — боюся, що люди їх нишком викопають.
— Я знаю, що тут можна вдіяти, — сказав Бао. — Не хвилюйся!
Проте на обличчі Яна все одно проступала тривога:
— У жодному разі не слід викопувати ці квіти, вони загинуть при переміщенні, — сказав він.
Вершники й вози під’їхали до однієї з петель річки; мисливці дуже швидко знайшли декілька місць, де вовчі зграї влаштовували лови, трупи дзеренів там були майже повністю об’їдені — від них залишилися тільки роги, копита й клапті шкіри, навіть черепів не було! Бат сказав:
— Вовки не раз улаштовували тут облави, причому побувало тут чимало зграй. Погляньте на вовчий послід — я думаю, що сюди приходили навіть старі й кульгаві вовки.
— А куди тепер поділися ці зграї? — запитав Бао Шуньґуй.
— На вісімдесят відсотків — побігли за дзеренами в гори, — відповів Бат. — Також вони могли піднятися в гори за байбаками. Ще могли побігти за дзеренами назад, на той бік прикордонних стовпів. Дзеренята тепер уже бігають так само швидко, як і великі дзерени, тож вовкам складно когось із них упіймати, інакше вони б не згризли навіть черепи задертих тут кіз.
— Однак Улзій і Біліґ казали, що на власні очі бачили тут декілька сотень дзеренів і декілька десятків вовків, — зауважив Бао Шуньґуй, — як же вони могли безслідно зникнути всього за 20 днів?
— Хіба можна втримати тут дзеренів після того, як сюди з’явилися ті старі вовки? — сказав Бат.
А Саацерен розсміявся:
— Либонь, вовчі зграї понад усе бояться тебе, тож коли ти сюди з’явився, вони втекли. Людина, яка занадто ненавидить вовків, навряд чи вб’є вовка. Ось поглянь, Біліґ хоча й завжди в перших рядах виступає за те, щоб відпускати вовків, але коли розпочне на них полювання — так зразу цілу зграю і вловить.
— Ти вже, мабуть, і сам побачив, яка може бути користь від вовків, — звернувся Бат до Бао Шуньґуя. — Якби не було вовчих зграй, то це чудове нове пасовище давно б уже було згризене й запаскуджене дзеренами. Наші ж вівці, коли б прийшли сюди й почули запах дзеренячої сечі, і травинки б звідси їсти не схотіли. А це пасовище дійсно чудове — навіть коні не хочуть звідси йти! Думаю, нам уже час обрати місце й поставити намет, щоб коні й собаки відпочили після обіду, а в гори поїдемо вже завтра.
Бао Шуньґую залишалося тільки віддати наказ переправлятися через річку. Бат знайшов брід, де вода була неглибока, і з кількома мисливцями взявся за лопати, щоб накидати положисті схили по обидва берега річки. Потім Бат верхи на своєму коні повів за повід корінного коня, запряженого в підводу, на той бік річки, а мисливці облаштували намет із білої парусини на відносно рівній місцевості на східному боці схилу. Бат розпорядився двом мисливцям облаштувати місце для вогнища поза палаткою й нагріти чаю, а потім сказав Бао Шуньґую:
— Я поїду до південної ущелини, подивлюсь, може, знайду там пораненого дзерена, бо негоже мисливцю, опинившись тут, їсти привезене з собою в’ялене м’ясо.
Бао Шуньґуй радісно закивав головою, погодившись із такою думкою, тож Бат, узявши з собою двох мисливців і собак, поїхав до гір на півдні. Бар та Ерлан, які впізнали місце, де вони минулого разу вполювали дзеренів, з мисливським азартом мчали попереду.
Ян Ке ж усе думав про лебедів на озері, тому вимушений був відмовитися від поїздки з Батом і гарної можливості пополювати, а натомість залишився в таборі, піднявся на пагорбок якнайвище і звідти почав роздивлятись залишене далеко позаду лебедине озеро. Щоб побачити лебедів на цьому озері, він умовляв Бао Шуньґуя й Біліґа цілих два дні, аби вони дозволили йому поміж перших, ще до приходу всієї бригади, прибути сюди й отримати можливість намилуватись незайманими пейзажами лебединого озера. Цієї миті він думав про те, що озеро навіть красивіше, ніж те йому описував Чень Чжень, адже Чень тоді не був на східному боці річки, а берег тут крутіший і густий очерет не затуляє озера, тож можна охопити його все одним поглядом. Ян усівся на вкритому травою схилі, вийняв бінокль і, затамувавши подих, почав дивитись. Але якраз, коли він глибоко занурився в свої мрії, почув за спиною цокіт копит.