Вовк-тотем

— Швидше погляньте ліворуч — там у яру є зграя лебедів, якраз їдять траву! Їдьмо швидше туди, підстрелимо одного!

Договоривши, він помчав туди з двома мисливцями. Ян Ке, який не встиг їм зарадити, вимушений був прямувати за ними. Потерши очі й подивившись у далечінь, він справді побачив у яру ліворуч багато білих плям, ніби там на траві паслася отара білосніжних ягнят, білі плями відразу впадали в вічі й були такими ж яскравими, як великі лебеді, щойно побачені в бінокль. Яну перехопило подих, і якби в нього в руках була рушниця, він би обов'язково дав попереджувальний постріл, щоб наполохати птахів. Хоча вершники швидко наближалися, білі плями все одно не рухались, тож Ян Ке хотів уже криком привернути їхню увагу, однак саме в цей момент мисливці раптом загальмували, опустили рушниці й почали щось голосно обговорювати, повільно просуваючись верхи. Бао Шуньґуй також притримав свого коня, витягнув бінокль і почав розглядати в нього білі плями. Ян Ке поспішив зробити те саме, й коли він розгледів пейзаж крізь лінзи, він просто остовпів. Він не міг повірити своїм очам: «отара» світлих плям розміром із ягнят виявилась заростями кущів дикої білої півонії! Улітку позаминулого року Ян Ке бачив дику півонію в горах на старому пасовищі, вона росла розкиданими купками по кілька кущів разом, однак він ніколи не бачив таких великих заростей цієї квітки. У нього раптом виникло таке відчуття, ніби це дійсно зграя білих лебедів якоїсь миті обернулася на квітки півонії.

Бао Шуньґуй не розчарувався, натомість голосно вигукнув:

— Оце так! Я ще ніколи не бачив таких гарних півоній! Вони ще кращі ніж ті, за якими доглядають люди у великих міських парках! Їдьмо швидше подивимось!

І коні знову помчали вперед.

Коли вони опинились перед квітами, Яну Ке аж запаморочилося в голові, і він відчув себе Старим Цюєм, якому явилася богиня квітів.[114] На дні цього яру накопичилася родюча земля, тож півонії тут — аж тридцять-сорок кущів — розкошували: кожний кущ був заввишки з метр і мав цілий оберемок галуззя. У кожному кущі було більше десятка стовбурців завтовшки з мізинець, які буйно тяглись із землі й на висоті в один чи вкривалися густим листям, у пазухах якого розкривалися великі білі квітки, мов у декоративної півонії, по декілька десятків на стеблі. Квітки були такими великими, що майже повністю закривали собою листя. Кожен кущ скидався на кошик, в який богиня власноруч устромила великі білі квіти, — адже видно було тільки розкішні бутони, а стебла й листя ховалися всередині. Тож не дивно, що здалеку кущ можна було прийняти за білого лебедя. Коли Ян Ке наблизився до куща, він помітив, що пелюстки кожної квітки вже повністю розкриті, а в середині кожної з них щільно купчаться тичинки, між якими тримаються краплі роси; вони виглядали такими ніжними й привабливими, що хотілося їх по краплі висмоктати. Дика півонія виглядала більш жвавою й невимушеною, ніж декоративна, а також більш розкішною й вишуканою, ніж шипшина. Він ще ніколи не бачив, щоб в умовах дикої природи виросли такі величні квітки, які б виглядали красивішими порівняно з тими, що вирощують і плекають люди. Ці кущі дійсно були схожі на групу богинь, які оселилися в казковій країні на березі лебединого озера.