Вовк-тотем
- Автор: Жун Цзян
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7541-3
- Переводчик: Надія Кірносова
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вовк-тотем». Краткое содержание книги:
Китай часів «культурної революції», середина 60-х років XX століття. Чень Чжень, представник молодої китайської інтелігенції, потрапляє у Внутрішню Монголію — одну з найвіддаленіших і самобутніх провінцій Китаю. Хлопець оселяється в юрті старого монгола Біліґа. Від нього Чень дізнається, що з давніх-давен монголи поклонялися вовку-тотему, який, за їхніми уявленнями, символізує перемогу духу над силами стихій, дає можливість існувати в екстремальних умовах. Поживши серед холодного степу, Чень Чжень поступово відкриває для себе дивовижний, але простий світ кочовика, побудований на протистоянні людей і вовків...
— Ви непогано все влаштували! У цих недоростків м’ясо якраз ніжніше й смачніше. Сьогодні ввечері я запрошую всіх випити горілки. Однак, видно, вовків тут чимало. Якщо ми завтра зможемо підстрелити декількох — буде ще краще.
Бат на це зауважив:
— Ці дикі свині прийшли сюди з гірського лісу, що за декілька сот лі звідси. Там їх багато й вони іноді вибираються сюди вздовж річки. І якби в Орхоні не було багато вовків, то це пасовище було б уже давно зруйноване дикими свиньми.
— М’ясо диких свиней — гарна річ, — сказав Бао Шуньґуй, — згодом, коли тут буде багато людей, можна буде частіше полювати на них і менше їсти яловичини та баранини. Ми, селяни, все ж більше любимо свинину, ніж інше м’ясо.
Під’їхала підвода Санжа, й усі взялися завантажувати здобич. Потім Бат подав собакам знак, що вони можуть тут лишитися й догризати свої маслаки, а підвода тим часом поїде до табору. Там уже була підготовлена купа дров, тож коли підвода під’їхала, мисливці спочатку вибрали найбільшого кабана, розпороли йому живіт, оббілували й обрізали м’ясо. Скотарі в степу їдять дику свинину так само, як і баранину — оббіловують і не їдять шкуру. Невдовзі в повітря злетіли язики полум’я від великого вогнища і в повітрі рознісся запах смаженої свинини. М’ясо диких свиней не має такого шару сала, як у домашніх, однак брижа містила чимало сала, тож Ян Ке, наслідуючи Бао Шуньґуя, загортав шматки пісного м’яса в це сало й смажив їх над вогнищем, вони виходили жирними й соковитими та набагато запашнішими, ніж шашлики з домашньої свинини. Ще коли мисливці обрізали м’ясо, Ян Ке накопав поблизу дикої зелені — цибулі, часника й порея. Цього разу йому нарешті також вдалося спробувати оригінальний смак справжніх степових шашликів, приправлених запашними дикорослими спеціями, тож він був надзвичайно задоволений. Крім того, він бачив півоній-лебедів, чого не бачив Чень Чжень, і ласував рідкісною в степу кабанятиною, тож, повернувшись до своєї юрти, йому буде чим похвалитися перед Ченем.
Біля вогнища Бао Шуньґуй, який запросив мисливців випити разом з ним горілки, розповідав їм про імператорські бенкети з лебедятиною, однак мисливці тільки хитали головами, не розуміючи, через що і Бао втрачав свій ентузіазм. Скотарі в Орхонському степу полюють тільки на те, що бігає, і ніколи на те, що літає — вони поважають душі, що піднімаються до Тенґера.
Собаки разом повернулись до табору й почали сторожко обстежувати місцевість навколо. Семеро людей підвелися тільки тоді, коли досхочу наїлися й напилися. Рештки свинини вони поскладали у велику залізну миску, а всі тельбухи, крім серця й печінки, та свинячі голови залишили на траві як наступну їжу собакам.
Увечері Ян Ке потихеньку залишив компанію й пішов до місця, звідки можна було побачити все лебедине озеро. Він сів, спершись ліктями на коліна й тримаючи в руках бінокль, і завмер, насолоджуючись краєвидами озера, яке невдовзі могло зникнути.
Вода на лебединому озері злегка хвилювалась, брижі на його західному боці відображали холодне, вже чорно-синє небо на сході, а візерунок з хвиль на сході — відбивав теплий колір вечірньої заграви в західній частині неба. Хвилі поступово розходились, повільно коливались, і вода в озері починала мінитись — то червоними, зеленими, жовтими кольорами, то фіолетовими, синіми та білими, теплі й холодні кольори переплітались і утворювались рідкісні відтінки. Перед очима Яна Ке ніби розгорталась безжально красива смерть лебедів, і Тенґер висвітлював її різнобарвним дорогоцінним промінням, прощаючись із своїми улюбленцями й чистим лебединим озером і проводжаючи їх.
Хвилі повільно накочувались одна на одну, мов грали довгу-довгу прелюдію і робили для людини нестерпним очікування появи головних героїв трагедії. Ян Ке сподівався, що цей акт балету назавжди обмежиться тільки природними сценами і в ньому так і не з’являться головні герої. Однак вони все-таки тихо випливли з-під чорнильно-зеленого очерету в одній із заток — один, потім другий, потім третій… Їх виявилося аж дванадцять, і барвиста поверхня озера разом з небесним склепінням позаду утворили для них величезну сцену. Лебеді ніби перевдяглись у вечірнє вбрання з холодно-блакитних кольорів, причому їхні жовто-гарячі дзьоби тепер стали холодно-фіолетовими. Тендітно вигнуті лебедині шиї очевидно нагадували знаки питань, поставлені перед небом, землею, водою, людиною і всіма речами в світі. Ці знаки питання дуже тихо переміщались по поверхні озера і так само тихо очікували на відповідь. Однак у просторі між небом і землею не з’явилось ані звуку, тільки тремтіли на хвилях перекинуті в воду тіні, утворивши більше десятка обернених знаків питань. Але ось налетів вітер — і ці останні розсипались шматочками на хвилях…