Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Того самого червневого вечора, ще нічого не знаючи про події на лайнері, Мелоун був цілком поглинутий справами у нетрях Ред-Гука. Увесь район охопило незвичайне хвилювання, і, немов оповіщені якимось «сарафанним радіо»[148] чи іншим подібним способом, мешканці очікувально юрмилися навколо церкви і будинків на Паркер-Плейс. Щойно зникли троє дітей — синьоокі норвежці з вуличок у районі Ґовейнуса, і ходили чутки про те, що оскаженілі нащадки вікінгів формують банду у своєму районі. Мелоун уже кілька тижнів переконував своїх колег у необхідності провести генеральну чистку, і от нарешті під тиском обставин, очевидніших для загального розуміння, аніж гіпотези дублінського мрійника, керівництво поліції дало згоду на остаточний удар. Вирішальним чинником стали неспокій і відчуття загрози того вечора, і близько півночі ударна група, сформована зі співробітників трьох сусідніх відділків, наскочила на Паркер Плейс і довколишні вулиці. Двері безжально виламували, тих, хто чинив опір, арештовували, з освітлених свічками кімнат назовні вивергалися неймовірні натовпи іноземців усіх мастей, багато з них були у візерунчастих ризах і мали при собі малозрозумілі предмети. Багато що загубилося у метушні, бо підозрювані поспішно позбувалися речових доказів, викидаючи їх у глибокі колодязі, а запахи, здатні виказати їхні заняття, були поглинуті густо накуреним фіміамом. Але всюди виднілася розлита кров, і Мелоун здригався щоразу, коли бачив жарівницю чи вівтар, з яких усе ще здіймався дим.

Він волів би бути у кількох місцях одночасно і вирішив спуститися у квартиру Сайдема на підвальному поверсі після того, як вістовий повідомив йому, що церкву повністю очистили. Квартира, думав він, мусить містити якийсь ключ до розгадки культу, який настільки очевидно сформувався навколо свого очільника — вченого-окультиста; охоплений нетерплячим очікуванням, він обшукував занехаяні бруднючі кімнати, сповнені невловимим могильним запахом, проглядав дивні книжки, інструменти, золоті зливки і залиті скляними печатями пляшки, безладно розкидані повсюди. Одного разу Мелоун перечепився через худезного чорно-білогой кота, який майнув у нього під ногами і перекинув мензурку, наполовину заповнену якоюсь червоною рідиною. Потрясіння було таким сильним, що ще й донині Мелоун не певен, що саме він бачив, але у снах йому і досі ввижається, як той кіт мчить геть, жахливо перевтілюючись на бігу. Тоді він побачив замкнені підвальні двері і кинувся шукати щось, чим міг би їх вибити. Поруч стояла важка табуретка, її твердого сидіння виявилося достатньо для трухлявих дощок дверей. Спочатку з’явилася тріщина, потім вона розширилась, і от уже двері відлетіли убік — але вибиті з іншого боку! Звідти із завиванням вихопився порив крижаного вітру, в якому вчувалися всі відтінки смороду бездонної ями, і звідти ж ринула всепоглинаюча сила, що не належала жодному із знаних світів і яка, м’яко обвивши паралізованого детектива, потягла його крізь отвір донизу у безмежний простір, сповнений шепотами, виттям і вибухами знущального сміху.